Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Після борщу на нас чекав салат із власного городу й картопля з котлетами.

Увесь час, доки ми їли, старенька з цікавістю поглядала на Гулю. Потім, коли вона підвелася з-за столу і принесла з кухні каструлю зі ще теплим компотом, цікавість у ній перемогла статечність, з якою вона керувала обідом.

— Це весільне вбрання, дочко? — запитала вона. Старий Юрій Іванович, який сидів праворуч від Ольги Миколаївни, скосив погляд на дружину злегка осудливо, але вона цього не помітила. Вона широко розплющеними і — як я щойно помітив — блакитними очима дивилася на Гулю, очікуючи на відповідь. Вираз цікавості наче омолодив її обличчя і погляд.

— Ні, — відповіла, усміхнувшись, Гуля. — Це національний костюм... Усе інше мокре.

— Багата нація, — зітхнула старенька і похитала головою, виказуючи своє щире здивування. — Наших би дівчат у такі сукні!

— Мамо! — Петро із докором подивився на Ольгу Миколаївну. — Що ви кажете!

— Ну вибач, вибач мені, — старенька махнула рукою. — Мало якого глупства стара сільська баба може наспівати!

По обіді Галя зголосилася помити посуд. Гуля теж намагалася взяти участь, але старенька різко зупинила її.

— Дочко, в такій сукні слід до церкви йти, а не начиння перемивати!

— Ходім, я тобі телевізор увімкну, — запропонував Гулі старий і, не очікуючи її відповіді, попрямував до тумби, що стояла в кутку, зняв із телевізора вишиту червоними півниками накидку, клацнув тумблером, дочекався зображення і почав налаштовувати дворогу кімнатну антену.

Гуля слухняно всілася на стілець перед телевізором, а я лишився стояти біля дверей.

Почувши за спиною поскрипування дерев'яних сходинок, я озирнувся й побачив Петра, який спускався з люлькою в руці.

Він жестом покликав мене за собою, на ґанок. Стоячи під дашком, я дивився на монотонний дощ, поки Петро розкурював свою люльку.

— Завтра ми з Галею від’їжджаємо до Києва, — нарешті промовив він. — Ви зостаєтесь тут, я з батьками вже перебалакав. Коли щось дізнаюсь — потелефоную!..

— Гаразд, — кивнув я.

Потому ми стояли мовчки хвилин десять. Я слухав дощ і вдихав легкий тютюновий дим люльки. Наша мовчанка здавалася дивною. «Невже нам нема про що поговорити, — думав я. — Бо ж як не крути, а понад місяць ми провели разом. Нехай не виникло між нами дружби, але ж дружба й не починається зі зв'язаних ніг і рук! А звідкіль вона починається? — виникло запитання, і чомусь замість відповіді пригадалася знайома з дитинства пісня „Вітчизна звідкіль починається?“. — Принаймні він привіз нас сюди, до своїх батьків, — думав я. — Це, звісно, не дружба. Це радше гуманізм. Але ще не відомо, що, за великим рахунком, важливіше в цьому житті: гуманізм чи дружба?»

Увечері на мене очікував великий сюрприз. Наче знущаючись із солодких спогадів про ту єдину ніч, яку провели ми з Гулею удвох, старенька Ольга Миколаївна оголосила, що спати мені й Петру вона постелила внизу у вітальні, а Гуля і Галя спатимуть нагорі.

Спантеличений, я підійшов до Петра і пошепки запитав, що це означає. Бо ж і Петру, напевно, логічніше було би провести ніч із Галею.

Він тільки посміхнувся у свої чорні вуса.

— Це їхня хата, — він кивнув на батьків, — як вони скажуть, так і буде!