Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Цієї ночі я спав кепсько. Кілька разів прокидався, слухав шелест дощу по листю дерев. Піднявся один раз і підійшов до вікна. Помітив на вулиці навпроти хвіртки «Жигулі» темного кольору. У машині горіло світло, і чоловік читав книжку, поклавши її перед собою на кермо. Побачене здалося дивним тільки зранку. А вночі мене переслідував холод неприродної самотності. Рукам хотілося чужого тепла, хотілося обійняти Гулю, притиснути її до себе. Та ніч здавалася такою близькою і одночасно далекою. І знову шелест дощу й похропування Петра зупиняли мої думки, і я лежав заціпенілий.

69

Зрання по сніданку ми з Гулею вийшли провести Петра й Галю на вокзал. Дощу не було, але й сонце теж не визирало з-за хмар. Важке небо сірим монолітом повзло кудись під натиском не відчутного тут, унизу, вітру. Гуля одягнула джинси та футболку, які ще не зовсім висохли. Час від часу, доки ми йшли, вона з побоюванням поглядала вверх.

Я кілька разів пригадував побачену вночі з віконечка будинку машину.

Потяг стоїть у Коломиї десять хвилин, та коли ми дісталися вокзалу, з'ясувалося, що він на півгодини запізнюється. Всівшись за столик у вокзальній кав'ярні, ми встигли випити кави та з'їсти по бутерброду з ковбасою, і все це — мовчки. Тільки перш ніж підвестися з-за столу, Петро уважно подивився мені в очі та мовив: «Там у моїй хаті на столі коверта з грошима. Це вам».

На платформі, коли підходили до потрібного вагона потяга, мені здалося, що за нами стежать — надто пильно, стоячи біля сусіднього вагона, дивилися на нас двоє чоловіків у брунатних шкірянках. Розглядали і перемовлялися, не повертаючись один до одного.

Петро, коли вже сідав на потяг, сказав іще одну фразу: «Ти непоганий хлоп!» Гуля і Галя попрощалися якось людяніше — поцілувались.

Скосивши очі, я помітив, що двоє в куртках зайшли до сусіднього вагона. Мені це не сподобалося, і я почав хвилюватися за Петра і Галю. Але якась інша моя думка підсміювалася наді мною, над моєю вже аж якоюсь клінічною підозріливістю.

На зворотному шляху до будинку батьків Петра ми дуже поспішали. Небо, здавалося, прокидалося й ось-ось готове було розродитися новим дощем. Поодинокі краплини вже падали вниз, на землю.

Щойно ми встигли забігти на ґанок і зупинитися під дашком перед дверима, як уперіщив дощ.

«Це осінь, — думав я. — Вона тепер триматиме нас під домашнім арештом. У чужому домі ми будемо подумки закреслювати числа та дні тижня. Я чекатиму телефонного дзвінка, після якого ми зможемо перебратися під київський домашній арешт. Ні, в Києві все буде простіше. По-перше, в мене вдома є парасолька. Ми купимо ще одну і будемо гуляти під дощем. А може, дощ до того часу припиниться? Тоді можна буде слухати шелест золотої осені під ногами...»

Старий знову увімкнув телевізор. Сам він сидів із газетою у руках. А старенька Ольга Миколаївна клопотала на кухні. За вікном нескінченний дощ створював ілюзію вечора.

Коли ж вечір прийшов і ми повечеряли, я запитав у старенької, чи можу перебратися в кімнату до Гулі, якщо Галя вже поїхала.

Ольга Миколаївна суворо подивилася на мене.

— Ви повінчані чи розписані? — запитала вона.

— Ні.

— Тоді як можна? Це ж не по-людському. Що Гулин батько скаже?

Я тяжко зітхнув, розуміючи, що балакати про це можна скільки заманеться, але результат буде один.

— Не сумуй, — усміхнулася старенька. — Якщо ти Гулю любиш і вона тебе любить, то можете і потерпіти!

Коли я поділився сумною новиною із Гулею, вона розсміялась.