Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

— Ви проходьте, проходьте! — заметушилася старенька.

— Це моя мати, Ольга Миколаївна, і батько, Юрій Іванович, — повідомив нам Петро.

Ми стояли в передпокої, з нас крапала вода. Старенька кинула на нас швидкий погляд. Зупинила очі на Гулі, посміхнулася. Потім подивилася на Галю.

— Це — Галя, про яку я вам писав, — сказав він, кивнувши на подругу, що стояла поруч. — А ото Коля і Гуля.

Старенька ще раз подивилася на Гулю.

— Татарка? — запитала вона.

— Казашка, — відповів Петро.

— Ну, розбирайтеся, розбирайтеся мерщій, бо заслабнете! — знову почала метушитися жіночка.

Петро допоміг затягнути мій рюкзак і Гулин подвійний баул на другий поверх. Він штовхнув одні з дверей, за якими відкрилася маленька кімнатка-спальня з письмовим столом, ліжком і старим кріслом.

— Це моя хата, — сказав він, кивком голови запрошуючи нас досередини. — Тут можете перебратись.

Єдине вікно цієї кімнатки виходило на грядки городу, за якими вишикувалися військовими лавами кущі чорної смородини — вони майже цілком заховали металеву сітку, що відмежовувала обійстя.

Гуля зняла мокрі джинси, футболку і, залишившись в самих трусиках, почала викладати з подвійного баула свої речі.

Я із захватом спостерігав за нею. Єдиний раз я бачив її оголеною вночі, при світлі місяця. Це була наша єдина справжня ніч. У пам'яті в мене зринули звуки води, що лилася по її тілу, води, яка, стікаючи донизу, на пісок, залишала по собі дивовижний матовий блиск шкіри та відбиток місячного світла. Завдяки мокрому волоссю її обличчя зараз здавалося круглішим.

Вона обрала смарагдово-зелену сорочку-сукню, одягла її й запитально подивилася на мене.

Я знизав плечима. Мені складно було уявити реакцію батьків Петра на казахський костюм.

— Може, інший колір? — запитала Гуля.

Я раптом зрозумів, що в неї, крім мокрих джинсів і мокрої футболки, нема жодного іншого цивільного одягу. Тільки ці яскраві та справді красиві сорочки-сукні.

— Ні, гарний колір, — кивнув я.

Переодягнувшись у сухе, але все ще з мокрим волоссям, ми сиділи за великим овальним столом. Мати Петра наповнювала тарілки густим борщем і передавала їх далі. Закінчивши, вона прошепотіла коротку молитву, перехрестилася, повернувшись до образів, що висіли у верхньому кутку кімнати ліворуч від дверей. Потім обвела нас люблячим поглядом і сказала:

— Їжте!