Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Фотограф — чоловік років п'ятдесятьох у синьому халаті, спортивних штанях і кедах на босу ногу — виявився радше ентузіастом своєї справи, ніж бізнесменом. На моє запитання про вартість проявлення плівки він тільки усміхнувся.

— Пляшку поставиш, якщо щось вийде, — сказав він. Потім зайшов до темної кімнатки, крім дверей, запнутої ще й важкою чорною портьєрою. Повернувшись, віддав мені фотоапарат. Написав на конверті для фотографій свій номер телефону.

— Візьми, — сказав мені. — Потелефонуєш за кілька днів. Якщо жінка візьме слухавку, покличеш Вітю.

За два дні я подзвонив.

— Заходь, подивишся, — сказав Вітя. У його голосі відчувалася якась загадкова для мене невизначеність, повна відсутність емоцій.

До фотоательє я пішов сам. Гуля лишилася допомагати старенькій консервувати помідори.

Доки дістався, помітив, що мене двічі обігнали одні й ті самі білі «Жигулі». Перш ніж зайти до фотоательє, я роззирнувся, але нічого підозрілого не помітив.

— Ходи сюди, — фотограф визирнув із темної кімнатки на звук підвішеного до вхідних дверей дзвіночка й підкріпив свої слова жестом.

Я зайшов. Зачинив за собою двері. Червоний фотоліхтар, який стояв на полиці на рівні моєї голови, створював у кімнаті дивне, трошки загадкове освітлення. На столі стояв стосик порожніх ванночок різних розмірів. На мотузках, натягнутих під самісінькою стелею, сушилися великі фотографії, як білизна надворі. Я придивився до однієї з них, думаючи, що це відбитки з моєї плівки.

— Стривай, стривай, — сказав Віктор, стоячи до мене спиною. Потім він клацнув вимикачем, і яскраве світло лампочки, яка звисала зі стелі, проковтнула слабке світіння червоного ліхтаря.

Він витягнув із шухляди столу маленький конверт від фотопаперу. Дістав звідти стос фотокарток. Озирнувся на мене.

— Гадаю, років зо двадцять тому за ці світлини могли й убити, — сказав він і відступив на крок від столу, звільняючи мені місце. — Якість, звісно, препаскудна. Зерна забагато.

Я взяв кілька фотографій, розклав їх. Нахилився, приглядаючись. На одній побачив шхуну, зняту з верхньої точки берега; потім ця ж таки шхуна, тільки з іншого ракурсу; просто знімок лінії берега, такого знайомого за недавньою мандрівкою; дві групові фотографії: п’ять чоловіків, четверо стоять, один присів унизу по центру.

— За що тут можуть убити? — озирнувся я на фотографа. Вітя підійшов, узяв фотографії, подивився на них. Залишив у руці три, решту поклав на стіл.

— Ось на ці поглянь. Уважніше.

Я взяв знімки. Верхній був мені вже знайомий: четверо стоять, один сидить. Я придивився. Здалося, що чоловік сидів на піску якось дивно, але більше ніщо не привабило моєї уваги.

— Візьми-но цю штуку, — Вітя простягнув мені збільшувальне скло.

Під лупою зміст фотокартки різко змінився. Я побачив, що чоловік, який сидів на піску, був зв’язаний. Його ноги були зв’язані в районі кісточок, коліна підтягнуті, а руки, зв’язані в зап’ястках, наче одягнуті на коліна. Четверо чоловіків, які стояли, дивилися в об’єктив із самовпевненими посмішками. Полонений позирав кудись убік, голова його була дещо схилена, рот трохи розтулений.

— Він тут живий? — повернувся я до фотографа Віті.

— Тут, може, і живий. А ось на наступних світлинах — заледве.