Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Я подивився на інше фото: двоє чоловіків у чоботах і довгих чорних куртках із каптурами волочили полоненого, простертого горілиць, за руки-ноги. Голова його безвільно звисала. На третій фотографії я побачив тих самих чотирьох, які тепер стояли біля невисокого піщаного пагорба. Біля ніг одного з них із піску стирчала саперна лопатка. У верхівку пагорба була ввіткнута палиця, до якої ременем був прив’язаний польовий бінокль. Ця конструкція наче пародіювала хрест на могилі.

— Отож, із тебе пляшка, — задумливо промовив Вітя. — Можемо в мене її приговорити, я за два кроки живу.

Я опустив фотографії на стіл. Фотограф поклав їх назад до конверта від фотопаперу, простягнув конверт мені. Окремо вручив коробочку з проявленою плівкою.

— Зачекай там, — він кивнув у бік приймальні фотоательє. — Я переберусь.

У гастрономі ми зупинилися біля винного прилавка.

— Що брати? — запитав я.

— Портвейн, червоний, — сказав Вітя. — Он там, зверху на полиці. Написано «Массандра».

З пляшкою ми зайшли до нього. Мешкав він у маленькому приватному будиночку, подвір'ям якого розгулювали кури.

— Я б залюбки горілки випив, — сказав він, сідаючи за стіл, застелений плямисто-брудною зеленою скатертиною. — Але зась.

— Печінка?

— Весілля, — видихнув фотограф. — Завтра весілля знімати, а це не можна робити тремтячими руками...

Він відкупорив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав тарілки, виделки та прості скляні келишки.

Доки ми пили й закусували, він жодного разу не згадав про мою плівку та фотографії. Розповідав про себе. Про те, як жив в Ужгороді, як був чудовим фотографом, але багато пив, і жінка зрештою вигнала його з дому. Попервах перебивався у друга, вони разом із другом пропили його два найкращі фотоапарати: «Пентакон» і «Нікон». Потім у Коломиї померла мати, залишила йому цей будиночок, і він довго не міг вирішити, що з ним робити. Спочатку хотів продати, але, знаючи, що в такому разі всі гроші процвиндрить на горілку, вирішив зробити по-іншому. Кинув пити й переїхав сюди. Одразу знайшов роботу в фотоательє. Інколи отримує якийсь підробіток у міліції — просто на машині забирають, і йому доводиться фотографувати місця злочинів.

Коли ми допили портвейн, Вітя зібрався з духом, підвівся з-за столу.

— Так, мені треба виспатися перед весіллям. А тебе, либонь, жінка чекає... Вона в тебе хто? Татарка?

— Казашка, — відповів я.

— Молодчага, — Вітя хитнув головою.

Я так і не зрозумів, у чому сенс його схвалення. Уже коли він проводив мене до хвіртки, сказав:

— Моя була мадяркою. Боже тебе збав від цієї національності...

Додому я йшов хвилин двадцять п'ять. Було ясно, хоча сонце вже котилося на захід. У спину дув прохолодний вітерець. Кілька разів по дорозі я перевіряв кишеню курточки, у якій лежав конверт із фотографіями і коробочка з плівкою.