Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Квитки до Коломиї нам послужливо купив Вітольд Юхимович. Щоправда, місця виявилися не в одному купе, а в сусідніх. Коли поїзд рушив, ми вмовили одну сорокарічну пару помінятися зі мною і Гулею, тож знову їхали разом, як і на початку нашої залізничної мандрівки. За вікном купе вечоріло, загусали сутінки, проїжджали жовті вогники крихітних станцій, надто маленьких і незначних для нашого потяга.

Провідниця принесла чай і печиво. Приємний спокій супроводжував наше чаювання.

Незабаром та ж провідниця принесла чисту постіль. І ми, закінчивши чаювання, влаштовувалися на ніч, визначивши нашим жінкам місця на верхніх полицях.

Коли вимкнули світло, я клацнув колодкою дверей, щоб ніхто з нічних гостей не міг потурбувати наш сон.

Але сон таки перервали десь перед світанком. Із сусіднього купе, в якому якраз мали б їхати ми з Гулею, долинали шум і крики. Увімкнувши світло, ми притихли, прислухалися.

— Хтось заходив сюди вночі! — кричав чоловічий голос. — Це не наше! Запитайте в них!

А поїзд ритмічно торохтів по рейкових стиках, наче й діла йому не було до того, що відбувалося в одному з вагонів.

Тим часом інший чоловічий голос вимагав у когось одягатися і збирати речі. За вікном ледве-ледве починало світати.

Поїзд уповільнив хід і підкотив до вузенької платформи невеликої станції. Я припав до вікна і побачив біля маленької одноповерхової станційної будівлі міліцейський «газик» і поруч із ним — білі «Жигулі». Між ними стояли і курили кілька чоловіків у міліцейській формі та в цивільному. Озирнувшись на поїзд, який уже гальмував, вони пожбурили недопалки під ноги й мерщій кинулися до платформи. Мені здалося, вони наче вчепилися поглядами у наш вагон, коли ми вже повільно проїжджали повз.

Галас із сусіднього купе вихлюпнувся до вагонного коридору. Потім затих. Я визирав у віконце, але нічого і нікого навпроти вагона не побачив.

— Що там? — запитав Петро.

— Незрозуміло, когось із поїзда зняли...

А потяг тим часом знову смикнувся і поїхав, наче відштовхнувся від вузенької платформи цієї станції.

Зранку нам принесла чай інша провідниця, молодша.

— Торгівців наркотиками арештували, — відповіла вона на моє запитання. — Таких порядних вдавали із себе... Мовляв, чоловік і дружина... А в них у сумці цілий кульок цих наркотиків знайшли!.. Він же кричав, що не було в нього ніякого кулька... Що підкинули, кричав. А все одно забрали!..

Провідниця, здавалося, була щиро рада черговій перемозі доблесної міліції над кримінальним світом. У мене ж на душі було тривожно. Я, звісно, чув про те, що українські поїзди рояться наркокур'єрами, але згадуючи, що минулої ночі я міг би опинитися в тому ж купе, мимоволі хвилювався.

— Та нехай, чого ти нервуєш? — заспокоїв мене Петро.

...А Коломию заливали дощі.

За п'ятнадцять хвилин ходу від невеличкого вокзальчика до будинку батьків Петра ми промокли до нитки. Дощ переслідував нас від самого Івано-Франківська, але мене, доки ми їхали, не полишала надія, що поїзд вивезе нас із-під важких низьких хмар. Не вивіз.

І ось ми стояли на ґанку звичайного двоповерхового будинку. Петро постукав. Двері відчинилися, й одразу ж товстенька старенька мати, витерши руки об фартух, пригорнула Петра. Вийшов його батько — худий і високий.