Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Уві сні мені привиділося море, напевно — Каспійське. Мене хитало, кидало то вперед, то назад.

Потім на мої губи лягла чиясь тепла рука. Чужий доторк розбудив мене.

— Тихо, Колю, тихо! — прошепотіла Гуля, яка сиділа поруч, не забираючи своєї долоні з мого рота.

— Що таке?

— Тобі кошмар снився? — запитала Гуля.

Потяг знову смикнувся, зупинився, проїхав назад.

— Море снилося, — відповів я, підтягнув ноги й усівся по-турецькому. — А де ми зараз?

Я визирнув у вікно, але нічого не побачив. Видко, сон мій був коротким, якщо за вікном досі тривала ніч.

— Ми тут уже хвилин двадцять, — прошепотіла Гуля. — Туди-сюди їздимо.

Але їхали ми вже не туди-сюди, а прямо. І залізні колеса прискорювали свій ритм. Повз нас проплив освітлений вокзал Артемівська.

— Вже Україна, — прошепотів я до Гулі, коли вогні станції опинилися позаду. — Ти давно не спиш?

— Години зо дві, — відповіла вона.

— Слухай, а ми проїжджали українську митницю?

— Так, — кивнула Гуля. — Там люди в формі з собакою уздовж вагонів ходили.

Такий короткий і виразний опис української митниці воднораз і потішив, і заспокоїв мене. Сон уже вивітрився з моєї голови.

— До вечора будемо в Києві, — прошепотів я Гулі. — Закинемо речі до мене... до нас додому і підемо кудись у кафе. Треба буде тільки в «бухгалтерки» Галі половину зекономлених баксів попросити...

— А що потім? — запитала вона.

— Потім будемо жити, нормально жити.

Вона усміхнулася.

— Давай іще полежимо, — запропонувала Гуля.