Розділ «Частина друга Душа»

– Так, – згодився Сильвестр.

– Толик навчав тебе, як водити трактора, комбайна, машину, як ремонтувати.

– Так, – підтвердив Сильвестр.

– Я переконувала і дітей, і сусідів, що ти всьому навчишся, що з тебе вийде справжній господар. Я хвалила тебе і в очі, й позаочі.

– Я знаю.

– Тобі не дорікнув ніхто з родини Георгія… Більше того, вони приймали тебе як свого, майже кревного.

– Спасибі тобі.

– Я не вимагала від тебе особливих подвигів у ліжку, розуміла, коли ти стомлювався, а стомлювався ти часто, що було природно в твоєму становищі…

– Вибач, – сказав Сильвестр.

Він чомусь затято ховав під час цієї розмови під столом свої потовчені пальці – кілька невдалих ударів молотком, а ще шрам, коли ножівка зірвалася. Він подумав про своє загоріле цього літа – вперше за стільки років, – загрубіле і таки помітно змужніле тіло.

«Зрештою, втома фізична була, але я почав звикати, навіть долати її, – подумав Сильвестр. – Але причина навіть не в моєму невмінні, не в тому, що зникли мої почуття до Ніни, вони навіть почали знову народжуватися…»

– Ти мене зовсім не слухаєш, – почув він Нінин голос.

Він подивився на неї. Час її, звісно, змінив. Як і його. І все ж ця сорокадворічна жінка була ще досить привабливою, навіть дуже привабливою і вродливою. Особливо коли зважити, як вона себе навантажувала.

Крізь відчинене вікно у їхньому (їхньому чи її?) будинку долинав запах яблук: нарізані на тоненькі скибочки, вони сушилися якраз під вікном.

«Яблука доспілі, яблука червоні…», – пригадалося йому.

Хотів запитати, чи пам’ятає Ніна цього вірша Рильського.

І відчув – нема потреби питати про це. Запитання було б недоречним і фальшивим.

У цьому світі місце – справжнім яблукам і їхньому п’янкому запаху. Його навіть не помічають, цей запах.

Він природний, він частинка, власне, природності цього світу. Єднати яблука з почуттями – справа поетів, людей зі світу зовсім іншого.

– Я все розумію, – сказав він.