Розділ «Частина друга Душа»

– Чому я його не зупинила? – сказала в іншій машині Ліда. – Чому я робила не так, як я хотіла? Чому?

– Що ти могла зробити для чоловіка, який тебе покинув? – Едуард торкнувся її руки. – Він тебе покинув, і прийшла пора розплатитися за цей гріх. Він і розплатився. Сам, що робить йому честь.

– Ти наче не хочеш його порятувати…

– Хочу. – Віктор збільшив швидкість. – Дуже хочу. Тоді й ти належатимеш мені. А взагалі я чомусь певен, що такі люди, як твій колишній чоловік, не здатні на самогубство.

– Чому?

– Згоден, що він бачить життя не так, як ми. Але він усі ці роки, пошлемося на твої слова, втікав від життя і водночас приймав значною мірою його правила. Той, хто втікає, смерті собі не бажає. Інакше здався б на милість переможця.

– Переможець – це хто? Смерть чи життя?

– Швидше – життя.

Далі вони їхали мовчки. Ліда думала про те, що вона досі любить, любить, любить (кохає, кохає, кохає до безтями) Сильвестра, Славика, того, хто її зрадив, хто вчинив дико, абсурдно і ще раз дико. Кого вона розуміє. Чи намагається зрозуміти. Думала про слово, дане Едику, – вийти за нього заміж. Про смерть своїх химер щодо двох доньок. Коли зникли ці химери, щось вмерло в її душі, умерло назавше, назад не повернеться, невже це пов’язане з від’їздом Сильвестра? І хто вона насправді – Ліда чи Ліра? Як хочеться стиснути пальцями скроні й заплющити очі. Як хочеться швидше приїхати до того озера і водночас хочеться, аби дорога не закінчувалася.

Це відчуття навідувалося до неї вже не раз.

Бажання побачити Сильвестра й бути далеко від нього було страхом, який брав за плечі, притуляв до себе, і вона, тремтяча, наполохана, мов спіймане в сильце пташа, казала собі: «Далі вже не треба поспішати, не треба навіть жити».

А проте жила. А проте – кохала.

Тепер дорога була настільки нескінченною, наскільки Ліда могла уявити. Вона відсувала й відсувала її і вже стояла біля її краю. Там, де стояв, лежав, умирав Сильвестр.

Цієї миті їхню машину обігнала інша. Ліда поглянула вліво, і жінка, що сиділа в цій машині, здалася їй знайомою. Десь вона її бачила. Ліда здригнулася – це ж та, що назвалася янголицею, що знала геть усе про Сильвестра. Вона… Вона також їде до того озера, до того острова?

– Обжени, будь ласка, цю машину, – сказала Ліда.

– Навіщо? – спитав Едуард.

– Так треба. Там… Я знаю жінку, яка їде в тій машині. Вона також їде до того озера.

– То й що? – здивувався Едуард. – Разом приїдемо.

«Але ж… Чому вона їде? Вона також кохає Славика? – подумала Ліда. – Як же я раніше про це не здогадалася?»

– Я прошу тебе – наздожени їх. Наздожени і зупини, – Ліда майже кричала.