Розділ «Частина друга Душа»

– Спробуємо.

Едуард збільшив швидкість. Відстань між машинами почала скорочуватися. Але вдалося наздогнати і почати переганяти лише на вулиці в Ковелі, місті, за яким треба було повертати вліво, щоб потрапити до того лісового озера.

– Перегородити їм дорогу? – спитав Едуард.

– Так, – сказала Ліда і відразу спохопилася: – Тобто не треба.

– Не треба?

– Так, – сказала Ліда. – Не треба. Я думала… Але мені нема чого їй сказати.

– Їй – це кому? – Едуард поглянув допитливо і, як Ліді здалося, трохи насмішкувато.

– Жінці в тій машині.

– Яка їде туди, куди й ми?

– Так.

– Цікаво, – сказав Едуард вже начеб іншим голосом – співчутливо чи що. – А що пов’язує тебе з цією жінкою? Вона була коханкою Сильвестра?

– Не знаю. Швидше всього – ні. Хоча я нічого насправді не знаю. Коли вона приходила до мене, то назвала себе янголом. Янголицею.

– Янголицею? Гм…

– Так вона тоді назвалася.

«Ця жінка, – подумав Едуард і поглянув на Ліду. – Ця жінка буде мені доброю дружиною. Дружиною і подругою. Треба тільки позбавити її від химер. І врятувати чоловіка, котрий там справді помирає. Хоч би він не помер, бо інакше вона не зможе жити з комплексом вини».

Далі вони їхали знову мовчки. Едуард мав карту, тож знав, куди й де звертати. На лісовій дорозі машина, що йшла попереду, несподівано спинилася.

– Зупинися, – сказала раптом Ліда.

Її вже била пропасниця. Едуард спинив машину, сидів поруч і не знав, що робити. Над лісовою дорогою, на якій спинилися дві дорогі легкові іномарки, стояла густа, аж дзвінка тиша. Така густа, що не було чути ані шелесту листя, хоча крони дерев нависали над дорогою, ані якогось щебету птахів – усього того, що мало б порушити цю тишу, посеред якої люди стояли перед вирішальним вибором свого життя. Коли вони вийдуть з машин, спочатку чоловіки, а потім і жінки, станеться те, що й мало статися: Едуард впізнає у Яніні одну з своїх колишніх коханок, а Ліда зустріне свого колишнього однокласника, нині доволі успішного художника Віктора Старовського.

29

– Я допомагала тобі чим могла і нічим не дорікнула, – сказала Ніна. – Ти не почув від моїх дітей жодного поганого слова.