Розділ «Частина друга Душа»

Він говорив уголос, все одно ніхто не почує. А багато дав би, щоб зайці також заговорили. Шкода, що не взяв на острів ні ручки, ні паперу – навіщо вони самогубцю?

Час поволі-поволеньки спливав. Сильвестр встиг розкаятися і засудити те, що намагався зробити. Спроба самогубства, як і спосіб його здійснення, тепер виглядали геть абсурдними. Водночас якийсь тоненький голосок твердив, що крізь це треба було пройти, обов’язко во пройти. Реалізувати цей сюжет. Сюжет? Чого?

«Що ж далі робити?» – спитав Сильвестр себе.

А може, й когось іншого спитав.

Відповідь була одна, його відповідь.

Чекати.

Чекати?

Чого?

Навіщо?

Він раптом подумав, що все його життя було, власне, чеканням. Чогось нездійсненного (це він добре розумів), але такого, що мусило прийти. Він мовби жив у казці. Казці, яка була всередині, у єстві його, але виривалася назовні. Він хотів її розповісти, але ніхто не хотів слухати. А коли він розповідав, то слова летіли кудись у далекий простір. Туди, де не було жодної людини.

Він прагнув самотності і втікав від неї. Але втікав у світ власних химер. Іноді намагався поділитися ними з іншими – Ніною, Яніною, ще кількома однокурсниками.

Та світ, де реальними були тільки словесні конструкції, викликав хіба мимовільний, хвилинний інтерес. Ліда навіть боялася його довгих, схожих на галюцинації, розмірковувань про природу того чи іншого твору Тичини, Йогансена, Плужника, Пастернака, Ружевича, зв’язок вірша (одного!) з цілою долею поета, про те, як він уявляє собі самогубство героя Франкового «Зів’ялого листя», про множинність асоціацій довкола маленького трирядкового хоку японця Басьо про осінь чи зиму.

«Він колись таки збожеволіє, – думала Ліда, – як я, зрештою. А двоє божевільних у сім’ї – це занадто».

Колеги ж із кафедри вважали його просто диваком, схибленим на літературі і філології, нешкідливим (і мухи не образить), оскільки він не боровся за посади, премії, місце під сонцем. Йому навіть посаду доцента віддали тимчасово, оскільки двоє претендентів пересварилися за неї і жоден з них не хотів поступатися.

Світ слів, понять, образів зрештою повернувся до нього ніким іншим не зачепленим. Навіть Лідою.

Чому так сталося?

Не вмів розповідати? І все ж були люди, яких можна було назвати однодумцями. Старий професор Войтецький. Людина, згорблена і звихнута на неокласиках і галицьких модерністах, в якої, щоправда, були гріхи під час сумнозвісної «боротьби з космополітами», коли він був ще студентом, про які він тепер розповідав з мазохістською насолодою, потішаючи факультет. Годинні розмови зі старим про можливих попередників і учнів Зерова, відмінність його стилю від стилю брата Михайла (Ореста), про відбиття неокласицизму в реальному житті інтелігенції, про витоки модернізму чи псевдомодернізму Карманського і Твердохліба були для Сильвест ра своєрідним наркотиком. Хоча теж до пори.

А ще була Яніна.

Яніна. Яніна. Пам’ять дала збій. Хто це? Сестра Ніни. Але чому Ніна і Яніна? Чому сестер так було названо? Ммені боляче…

Сильвестр підвівся. Пройшовся, важко ступаючи, вздовж берега. Ледь-ледь переставляв ноги. Раптом подумав, що ось-ось до нього знову повернуться галюцинації. Став кликати їх. Кликати зайців.