Розділ «5. Як стають мільйонерами в Україні»

Наступного ранку Мельника збудила мелодія з „Бумера” — він поставив її на свій мобільний. Спочатку глянув на годинник — восьма. Безробітні не звикли вставати так рано. Потім глипнув на дисплей телефону. Там висвічувався номер Заруби, вбитий у памя’ть “труби” позавчора після зустрічі.

— Доброго ранку, Павле Павловичу.

— Вам того ж, Віталію. Радий, що не помилився в вас. Хочу подякувати за серйозний підхід до справи.

— Буль ласка. Це ви про що?

— Ну як — ви ж серйозно цікавитеся моєю персоною. Всі мої гріхи молодості з мішка витрушуєте. Не знай я всіх обставин справи, подумав би — під мене копаєте.

Мельник тихенько присвиснув.

— Ви організували за мною топтунів чи Локотков сам признався?

— Ми з майором подружилися ще тоді, коли він був лейтенантом, — у трубці це прозвучало з ностальгійним відтінком. — Ви нічого не думайте і не поспішайте з висновками. Я не плачу йому зарплату в конверті. Наші стосунки не настільки брутальні. Аби це так було, то Локотков намалював би вам словесний портрет ангела з крильцями, а не розповідав про так зване кримінальне минуле. Якщо за такими мірками всіх міряти, то весь нинішній легальний бізнес починався із проблем з чинним законодавством. Так що не поспішайте записувати мене в страшні злочинці.

— Але ж майор вам подзвонив. І нашу розмову переповів.

— А як інакше? Я ж йому про свої нинішні проблеми нічого не говорив. Бо він мені реально не допоможе. Хоча б через те, що він лишився працювати в міліції, тоді як моя проблема потребує більш делікатного вирішення. Приятелями ми лишилися, ви нагнали на нього жуті: мовляв, Зарубі хтось за старі гріхи помститися хоче. Ну, звісно, він мене відразу після зустрічі з вами набрав. Так і так, чому не до мене з такими проблемами, оперативно вирішимо. Довелося його заспокоювати. Все в мене хокей, просто новий працівник служби охорони відразу після співбесіди почав активно доводити власну професійну придатність.

— Ви пояснили, чому співбесіду з кандидатом у охоронці проводив не начальник служби безпеки вашого банку? До речі, на свій сором так і не запитав у Локоткова, як же він називається...

— Ганьба вам, пане сищик. Двічі ганьба, навіть тричі! — судячи по тону, настрій у Заруби з ранку був хороший. — Ну, подумайте трохи, як міг назвати свій банк той, хто народився і виріс на берегах Десни? Хто настільки любить цю річку, що вирішив зробити все, аби інші теж її полюбили і вибиралися туди відпочивати?

Точно. Тепер Мельник ніби просто перед собою побачив вивіску на капітально відремонтованому будинку в центрі міста — „Банк „Деснянський”. Рекламні заклики в газетах так само пригадав — депозитні внески, кредити, проценти, вигідно і все таке.

— Значить, банк „Деснянський” — це ви?

— Оцінка „п’ять”, Віталію!

— У вас правда в Києві філія є?

— Чому б і ні?

— Так, просто запитав... Дивно... Всі в столицю перебираються...

— Нам усім при потребі до Києва дві години їхати. А по київських вулицях ви стільки ж само по справах діставатися будете. По центру просто не проїхати, пробки — страшне! Ні, мені тут комфортніше. Вибачте за гучні слова, але я патріот.

— Ніколи не бачив патріотів.