І спрацювало. Засмоктав наживку, наче свиня помиї. Тільки мольберт побачив, одразу пожвавішав скульптор. Дивився, дивився, потім спитав, чи не художник я.
— Художник, — кажу. І давай заливати, що з села сам, талант із народу, розповів, як не взяли мене до училища, бо ж із «кухарчиних дітей», то оце сам намагаюся навчитися.
— Бо як ото у серці щось нудить, то хіба ж можна не писати? Як воно тебе переповнює так, що ось-ось луснеш! — брешу я, знаю, що казати, бо частенько по роботі у всіляких трактирах сиджу, а там же митців, наче собак нерізаних, і кожному, коли вип’є, виговоритися треба.
— Це ж творчість, хлопче, творчість! — аж кричить скульптор, сідає поруч і замовляє ще штоф горілки.
Так ми і зійшлися, поговорили по душах, аж побраталися, я, коли вже побачив, що скульптор розплився, наче масло на сковорідці, спитав, чим він зараз займається.
— Та так, халтура! Грошики заробляю. Оце зроблю замовлення, отримаю платню і зможу три місяці творчості присвятити! Бо це, брате, головне, без цього митцю не можна! Як продаватися часто, як за грошима бігти, то увесь талант просрати можна! — аж кричить скульптор, мабуть, багато про се думав.
Я все киваю-підтакую, далі знов питаю, що за замовлення таке, що це він із Москви (а вимова ж чується) аж до Києва приїхав.
— Та дивне якесь замовлення, — стинає він плечима і кривиться. — Ще такого не було у мене, хоч я вже тридцять років, як скульптурою займаюся.
— А чим воно дивне? — питаю і хитаюся на лавці, наче п’яний як чіп і ось-ось гепну на підлогу.
Я прикидаюся, а скульптор дійсно набрався, але тут озиратися починає навколо, чи ніхто розмову нашу не підслуховує. Але у трактирі народу багато, шумно, хто там що підслухає. То нахиляється скульптор до мене і шепоче ледь чутно:
— Та треба мені відлити царя.
— Кого? — дивуюся я.
— Царя, государя імператора нашого відлити! — шепоче скульптор і очі так вирячив, що ось-ось випадуть.
— Тобто — відлити? — знову дивуюся я, бо ото знаю, що у інтелігентних панів, як пива надудляться, є такий вислів «сходити відлити», це по-людському значить «до вітру». Але до чого тут государ і скульптор до чого?
— З воску відлити, — пояснює московський гість. — Оце зараз форму роблю.
— З воску? Як свічку? — дивуюся я. — Що і з гнітом?
— Та ні, просто з воску, за гніт нічого не казали, — крутить головою скульптор.
— Царя з воску? — про всяк випадок перепитую я.
— Ага. Потрібна портретна схожість. І щоб у парадному мундирі був, з орденами та аксельбантами. Не просте замовлення.
— І на коні?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Восковий замах “ на сторінці 3. Приємного читання.