Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Самсон Ведрик був молодшим із двох братів, красень і розумака, власник численних талантів. Він закінчив школу з відзнакою. Він легко міг вступити до будь-якого навчального закладу, наскільки завгодно престижного, але ніяк не міг знайти свого покликання — можливо, тому, що звик ставити до життя (і до себе, певна річ) трохи завищені вимоги. Провчившись послідовно в юридичному, дипломатичному і морехідному інститутах, він відкрив у собі задатки живописця і вступив до Художньої академії, причому потрапив на курс до видатного, дуже успішного майстра, який відразу ж розгледів в юнакові його незвичайний талант.

Фрол Ведрик був старший за брата на п’ять років, і він не тільки не заздрив успіхам «малого», але і радів їм як своїм. З дитинства виконуючи при «золотому хлопчику» роль няньки, опікуна і захисника, Фрол у глибині душі вважав Соника трішечки своїм сином; це було тим більше справедливо, що батько хлопців пішов з родини, коли Сонику не було й трьох років, і постійна боротьба за власне жіноче щастя забирала в матері весь час і сили. Хазяйновитому і ретельному Фролу хотілося носитися з кимось як курка з яйцем, Сонику просто-таки необхідно було, щоб із ним панькалися — отже, братні стосунки відповідали таємним бажанням кожного і були настільки ж міцними, як союз притертих один до одного болта і гайки.

Жодного разу за всю свою довгу юність Соник не зустрів дівчини, яка посміла б відповісти «ні». Раз або двічі він починав зустрічатися з жінками, з якими одночасно зустрічався і брат, але той не вбачав у цьому нічого дивного. Зрозуміло, Соникові смаки багато в чому визначалися смаками Фрола, то чи варто було ображатися? Злі язики плескали, начебто Соник відбивав у Фрола жінок — Фрол ставився до його витівок так само поблажливо, немов молодший братик позичав у нього пластмасовий пістолет.

Особисте життя в обох не складалася. Фролу з юних років хотілося мати власний будинок, дружину і кількох дітей — але йому не щастило з жінками, й братові не фортило теж. У Соника завжди було багато шанувальниць, вони буквально вішалися не нього гронами, ходили по п’ятах, йшли на одчайдуші, щоб його обкрутити, вигадували вагітність і навіть справді вагітніли від когось — на стороні — і йшли до Соника з претензіями. Вони намагалися його шантажувати, подумати лишень! Дивовижа, на які брудні прийомчики здатна безсовісна баба у своєму прагненні втримати і прив’язати до себе чоловіка!

Соник закінчив Художню академію знов-таки з відзнакою, однак дуже скоро з’ясувалося, що смаки екзаменаційної комісії категорично не збігаються зі смаками потенційних покупців. Соник був вихований на класичних зразках, тоді як публіка вимагала що простіше і що крикливіше. Він не міг продати нічого більшого за олівцевий ескіз на серветці (серветку купив якось раз, у ресторані, якийсь іноземець — очевидно, людина зі смаком). Фрол, працюючи на той час адміністратором в ентомологічному музеї, вважав за свій обов’язок фінансово підтримувати брата — Соник приймав його гроші з вдячністю, мало не зі сльозами на очах. Фрол, розуміючи, що діється в братовій душі, повторював йому десять разів на день: тільки робота! Не варто орієнтуватися на смаки юрби. Рано або пізно про Соника заговорять, треба лише не здаватися і працювати, працювати… І не перейматися фінансовими питаннями.

І Соник працював. Він лягав спати в п’ятій ранку, крутився серед богеми, іноді випробував удачу в казино, але на кожен великий виграш припадало по три дрібні програші. Жив у майстерні, що її орендував для нього Фрол, спав на розкладачці і задовольнявся дещицею. Дивлячись на його роботи, Фрол не сумнівався у швидкому визнанні — однак улаштовувачі престижних виставок чомусь увесь час відмовляли. Зрозуміло, завжди так важко пробитися в тісну групку кріпко згуртованих «своїх», які не пропускали «чужого»…

Якось пізньої весни — брати саме обговорювали перспективи літнього вояжу, але на нього категорично не вистачало грошей — Соник, супроти Фролової волі, вирішив «підхалтурити» і трохи заробити. Взяв етюдник і пішов у парк — пропонувати перехожим свої послуги портретиста.

Колеги-художники зустріли його, конкурента, у штики. Однак була неділя, погідний день, а тому роботи вистачало всім., Соник намалював щокату дівчинку в уїдливо-жовтій блузці, намалював сумовиту дівку із зібраним «у дульку» волоссям. Дівці портрет не сподобався, тож вона пішла обурена, так нічого і не заплативши. Сонику набридло сидіти на складаному стільчику, він хотів був потихеньку рухатися в напрямку ресторану — коли на алеї з’явилася жінка в помаранчевій, як апельсин, сукні.

Не помітити її міг тільки сліпий. Або дальтонік.

Соник, зачарований, провів її поглядом, потім скочив зі свого брезентового стільчика, наздогнав Помаранчеву Пані й перепинив їй дорогу.

— Оце так колір! — сказав Соник. — Я художник, — він уклонився, притискаючи до грудей вологий білячий пензлик. — Оце так колір! Я хотів би написати ваш портрет у цій сукні, ви не проти?..

Утім, можливо, їхнє знайомство відбулося зовсім по-іншому, в іншому місці, за інших обставин… Може. Усе може бути. Соник розповідав про неї щоразу по-різному, і не тому, що хотів обдурити Фрола. Просто він, як справжній художник, уже створив свій міф. Як шкода, що напади натхнення в талановитих людей інколи викликають не надто гідні індивіди.

За кілька днів Анжела вже жила в Сониковій майстерні, на другій розкладачці. Тобто спали обоє на розкладачках, а любили один одного — а це траплялося мало не щогодини — просто на підлозі, на зведених матрацах. Соник хвалився Анжелою, як не хвалився ніколи ані шкільною золотою медаллю, ані кубком студентської спартакіади, ані новими роликовими ковзанами. Соник навідував близьких і дальніх знайомих — задля щастя познайомити їх з Анжелою. Він почав працювати в новій для себе манері, розкуто і безглуздо, і хоча роботи його, як і раніше, не продавалися, зате улаштовувачі виставок нарешті змилостивилися. Видно, крапля за краплею і камінь точить — так сталося, що змова проти Соника дала тріщину саме тієї миті, коли він захопився Анжелою. Їй вистачило нахабності переконати його, що саме вона, вона стала причиною успіху. І Соник, на жаль, повірив!

Отже, роботи Соника почали виставляти — спершу потроху, а потім усе частіше й частіше, нарешті, відбулася персональна виставка Самсона Ведрика, а за нею ще одна, і ще. Про Соника — як давно пророкував Фрол — заговорили, та, на жаль, заговорили і про Анжелу. Усі одноголосно стверджували, що ця жінка прекрасна, що вона одухотворена, що вона з маленького художника зробила великого, майже геніального, що будь-який чоловік усе життя мріє про таку зустріч, що Анжела — досконалість, чарівниця, фея, подарунок долі. Фролу боляче було слухати цю балаканину, просто фізично боляче. Популярність Соника була нагородою за роки напруженої праці — і як легко жінка з вулиці примазалася до його слави!

А він не бачив, не зауважував її основного мотиву — користі. Він носився з нею, як учитель зі школяркою, а Анжела ж прийшла до нього дуб-дубом, нерозвинена, неосвічена, вкрай обмежена особа. Соник відчував особливе задоволення, підтягуючи її за університетським курсом літератури, історії, естетики. Він метав перед нею тонни бісеру. Він малював її в помаранчевому платті і без нього, й узагалі без одягу, і сорок варіантів Анжели дивилися з різних кутків його майстерні (за оренду якої досі платив Фрол). Усі, хто бачив колосальну різницю їхніх культурних потенціалів (блискуче освічений, тонкої душі художник — і напівписьменна дівка, ласа, як сорока, на все блискуче), чекали, що захоплення Соника скінчиться через місяць-другий, ну, в крайньому разі, через півроку. Проте незабаром відбулося весілля, не надто пишне, але велелюдне і навіть веселе. Анжела і Соник надягли обручки (подумати лишень! Фрол був упевнений, що його свободолюбний брат до скону залишиться «неокільцьованим»). У законному шлюбі минув рік, а щастя Соника не меншало. Він усерйоз шукав підробіток — хотів орендувати, нарешті, нормальну квартиру, оселитися там з Анжелою і завести дитину…

Подумати лишень! Усе, через що Фрол пожертвував власним будинком і власним благополуччям — кар’єра Соника, його робота і його слава, — поставлено було на карту з примхи дівки в помаранчевому! Якби дні, подаровані Анжелі, Соник присвятив творчості… Якби, якби… Землю хочеться гризти, коли подумаєш про це!

Ні, Фрол не ревнував. Принаймні на початку, принаймні йому хотілося вірити, що він зовсім не ревнує до цієї жінки. Її вимогливість і зарозумілість разюче контрастували із тим, ким вона була насправді, й усі це бачили, крім Соника.

Фрола вона зненавиділа відразу ж, із першої зустрічі, і недвозначно дала зрозуміти, що не бажає бачити його частіше, ніж раз на півроку. Фрол не засмучувався б цій обставині, якби з нього не випливало автоматично, що зустрічі двох братів теж стали досить нечастими. Фрол терпів, розуміючи, що час усе розставить на свої місця.

І час засвідчив, що Фрол мав рацію. Якось раз у відповідь на звичайну примху — а Соник страшенно втомлювався, і його нервова система іноді давала збій — вона просто зібрала свої речі і пішла! Цей учинок продемонстрував справжню ціну її «кохання» — однак Соник, людина ранима і чуттєва, не зміг зробити з цього відповідних висновків, тож він просто впав у депресію. Фрол ніколи ще — ніколи! — не бачив брата в такому розпачі. Навіть у дитинстві, перед вітриною іграшкового магазину, коли мати відмовилася купити плюшевого слона, і Соник, не в змозі знести образи, впав на асфальт і став, захлинаючись сльозами, гамселити ногами в червоних сандалетах із шкірозамінника по землі…

Здавалося, Соник збожеволів. Він кидався на Фрола, рвав одяг на ньому і на собі, бився головою об стіну. Фрол боявся викликати «швидку» — а раптом брата заберуть до божевільні?! Він стримував і умовляв Соника цілісіньку добу без спочинку — і той, нарешті, перестав кричати і метатися, ліг на свою розкладачку, скрутився, як муха в окропі, обхопивши коліна руками — і затих.