Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

На екрані телевізора билися. Смачно, з хрускотом і хеканням.

— Ось свідки, — Богорад витяг з кишені аркуш паперу. — Імена, адреси, телефони, підписи. Тебе бачили не тільки тоді, коли ти штовхав її під машину. Тебе бачили, коли ти викрав самоскид!

Очі чоловіка на підлозі покруглішали ще більше:

— Кого? Куди? Я не… не…

— У тебе є шанс, — значимо додав Богорад. — У тебе є шанс зізнатися. Здатися самому. Прийти з повинною. Це, можливо, полегшить твою долю. Тим паче, що вбивства не відбулося — ти тільки скалічив людину, от і все. Навіщо ти приходив до лікарні? Хочеш поранену жінку добити?

— Я-яку лікарню? — белькотів чоловік. — Я… я сам у лікарню лягаю через тиждень! У мене є довідка! У шухляді… вона там, у столі! Про те, що мені необхідна операція… Я — сам у лікарню! У мене страховка… Розцінки…

— Ти хочеш лягти в ту саму лікарню, де перебуває жінка, яку ти ледве не вбив?

— Я-яка жінка?! Я не знаю ніякої… Про що ви?!

— Анжела Стах, — жорстко кинув Богорад.

Чоловік на підлозі знову перевів погляд на Влада. Кліпнув:

— Анжела… Стах? При чому тут… Я не знаю… Ви, — він раптом підняв руку, тикнув пальцем у Владові груди, наче звинувачував у чомусь. — Ви… дитячий письменник! Вриваєтеся, наче бандит! До чужої квартири! Це я зараз викличу поліцію! Це вас… дитячий письменник, треба ж таке!

На екрані телевізора стріляли, хтось валявся на підлозі з дірою замість правого ока, і Влада потроху починало млоїти.

Як так сталося, що він опинився в цій захаращеній кімнаті? Перед смертельно наляканою спітнілою людиною?

Що, якщо відбулася помилка? Окуляри, кепка, олівцевий малюнок… А що, коли це зовсім не він? Якщо цей бідака насправді не має стосунку до того, що сталося з Анжелою?

— У мене серце, — мимрив чоловік, притискаючи руку до грудей. — Коронарні… судини… мене ж інфаркт… міг би… через вас! Ви вбивці, ось ви хто… Що ви хочете від людини? Ну, що? Не знаю я ніякої Анжели… Стах… Та хіба мало в житті доводилося зустрічати Анжел! Не пам’ятаю…

На екрані телевізора когось били — у живіт! У пах! Обличчям об стіну! І знову в живіт! Хрясь, хрясь, хрясь…

Влад подивився на чоловіка, жалюгідного, якого били дрижаки, а сам він забився у кут, поглянув на вискаленого Богорада. Рішення прийшло саме собою:

— Я йду.

Сищик смикнув кутиком рота:

— Ви що ж, повірили йому?!