Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Я знизу, — вимогливо говорила дівчина в махровому халатику. — Ви нас заливаєте! Від вас вода тече!

Цю дівчину Влад бачив уперше і востаннє у житті. Вона була співробітницею детективного агентства «Фенікс», і в халатик та капці вона переодяглася щойно, на поверх нижче. Зараз, розпатлана і роздратована, вона страшенно схожа була на сусідку, яка тільки-но вискочила з м’якого крісла перед телевізором.

Клацнув замок. Двері відчинилися, і тієї ж самої секунди Богорад увірвався в квартиру, як вода вривається в каюту напівзатонулого корабля.

З глибин коридору до Влада долинув неголосний здавлений звук, а дівчина в халатику чомусь позіхнула. Влад надовго запам’ятав це її позіхання — так вразила його тієї миті парадоксальна дівоча реакція.

У квартирі впав стілець. А потім невидимий Богорад упівголоса крикнув:

— Можна!

Дівчина в халатику акуратно відклеїла пластир від «вічка» сусідських дверей. Засунула білу стрічечку до кишені — й спокійнісінько почвалала сходами вниз.

Влад, здолавши раптову слабкість у колінах, зробив крок у безвольно розчахнуті двері чужої квартири. Вузький коридор.

Дзеркало. Дерев’яний стілець, через який Владу довелося переступити. Пахло яєчнею, смачно, по-домашньому. Безпечний, затишний запах.

— Сюди, — погукав Богорад.

Йдучи на голос, Влад увійшов до кімнати.

Чоловік сидів на підлозі. Очі в нього були круглі, тьмяні, наче олов’яні калюжки, і цими олов’яними очима він невідривно дивився в дуло чорного Богорадового пістолета.

У кутку кімнати бурмотів маленький телевізор.

— Вона тебе впізнала, — вагомо кинув Богорад. — І ще четверо свідків. Немає сенсу віднікуватися, ти спікся.

Чоловік на підлозі насилу відірвав погляд від пістолета і подивився на Влада, на дні його переляканих очей щось начебто ворухнулося. Владу здалося, що чоловік цей упізнав його, однак наступної миті той відвів очі, ніби обпікся, і знову скосив позір на пістолет.

Утім, куди б дивився сам Влад, якби на нього ось так наставили зброю? Прицільно?

На тому чоловікові не було зараз ані круглих темних окулярів, ані кепки. Влад гарячково намагався зрозуміти, чи схожий він на олівцевий малюнок Богорада. Напевно, був би схожий, якби не жах, що перекосив його обличчя, як підсохлий клей — тонкий папір.

Навіщо Богораду знадобилося погрожувати зброєю?!

— Я все чисто віддам, — затинаючись, промовив чоловік на підлозі. — Усе віддам. Т-там, на поличці, у книгах… Чорний такий корінець, «Мала енциклопедія ентомолога»… Там три сотні. Більше немає. Клянуся, це останні гроші…

— Не клей дурня, — ласкаво порадив Богорад, ховаючи пістолет.