Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

У дверях він звично пригнувся. Вийшов під сіре небо, піймав щокою кілька крапель холодного весняного дощу, сьогодні шосте березня, сказав здоровий глузд. Післязавтра — міжнародний жіночий день…

Який день?!

— Я, — сказав він пошепки. — Я повинен був відвезти… цих двох… відвезти… привезти. Не вберіг?!

Діти, з’їжджаючи з вереском по яскравій гірці, поглядали на нього мигцем, без інтересу. Він засунув руки в кишені куртки, повернувся лівим боком до потоку цих… Машин — підказав здоровий глузд. І рушив у напрямку мосту, прокладеного не через річку, а через дорогу — щоб одні авта могли розминутися з іншими по повітрю…

Дощ посилювався. Здоровий глузд волав, що треба витягти з сумки складену втроє парасолю, але він не поспішав прислухатися до здорового глузду. Його влаштовували прохолодні краплі, що скочувалися по чолу, по скронях, по потилиці.

— Знижки, — сказала жінка похилого віку, яка торгувала пиріжками. — 3 нагоди жіночого свята — значні знижки. Не бажаєте купити подарунок?

Він заперечно хитнув головою.

Проминув міст, обережно перетнув спершу одну вулицю, потім другу. Біля входу до магазину неподалік від площі Перемоги йому назустріч ступнула, поправляючи низько насунутий каптур, усміхнена дівчина:

— Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?

— Просто зараз? — повільно перепитав він, і дівчина знітилася під його поглядом. Хвилину по тому він почув, як вона звертається до іншого перехожого: «Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?».

— Воля, — сказав поліцейський у камуфляжі, з гумовим кийком біля пояса, — це завжди самотність. Що досконалішою є воля — то повнішою самотність.

— Що? — здивувався він.

— Я це кажу до того, що будь-яка прихильність — перший крок до рабства, — охоче пояснив міліціонер, залишаючи своє місце біля обмінного кіоску і наближаючись.

— Навряд чи, — нерішуче сказав він.

— Без сумніву, — заради переконливості поліцейський доторкнувся до наручників на поясі поруч з кийком. — Саме так. Навіть якщо це прив’язаність до своїх капців. Або до одного сорту цигарок. Або до країни. Особливо до країни.

— Я не палю, — заперечив він. — І в мене немає капців.

— А отже, ви дуже самотні, — сказав міліціонер. — Я вам заздрю.

— Здається, я спізнююся на роботу, — мовив він.

— А я вас не затримую, — значимо додав поліцейський. — Йдіть собі.

І він почимчикував далі; здоровий глузд, здавалося, вражений був зустріччю з власником кийка і тепер мовчав, не надокучаючи підказками.