Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Він піднявся на поріг із трьох бетонних сходинок і, звично пригнувшись, увійшов до тісної чистенької контори. Уздовж стіни стояли засклені вітрини з виставленими напоказ мобільними телефонами, а добре одягнена довгонога дівчина уважно вивчала моделі й ціни. За стійкою сидів елегантний молодий клерк, найяскравішою деталлю його зовнішності була жовтогаряча краватка на міцній жилавій шиї.

— Ти знову спізнився, — сказав клерк ворожо. — Шеф ось уже п’ятнадцять хвилин…

— ТРОЛЬ! Допоможіть! ТРОЛЬ!

Він обернувся.

Дівчина, яка ще секунду тому розглядала телефони, тепер кричала, утискаючись спиною у вітрину. Обличчя її було білим, як сорочка елегантного клерка, а рот роззявлявся так широко, що видно було маленький, тремтячий у горлі «язичок»:

— А-а-а! Троль! Троль! ТРОЛЬ!

І в склі вітрини за її спиною Гран-Грем побачив власне відображення.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Катастрофа

Їхні зустрічі набули характеру обміну заручниками. Крижаний погляд, сухий кивок, формальне рукостискання. Кожен отримував із рук іншого часточку своєї украденої волі й квапився геть, намагаючись скоріше забути принизливу процедуру обміну.

Анжела виїхала з їхнього готелю і зняла невелику квартиру неподалік від центру; вона думала, що Влад не знає її нової адреси, однак наступного ж дня після її переїзду Богорад повідомив Владу вулицю, номер будинку, квартиру, поверх, прізвище господині, у якої орендували квартиру, і деякі подробиці (біля парадного входу консьєрж, є чорний хід із залізними дверима і кодовим замком, однак двері квартири тонкі й замок не витримує критики).

— Людина, настрашена переслідуванням, могла б обрати надійніший притулок, — заклопотано казав Богорад.

— Убивця повинен пройти повз консьєржа, — непевно заперечував Влад.

— Не смішіть мене! Консьєрж — старенька бабуся, а кодовий замок — три цифри — відчинить будь-який сусід, якщо йому правдоподібно збрехати. У мене був кодовий замок, пане Палій, коли я ще жив у багатоповерхівці. І щовечора біля під’їзду збиралася юрба стражденних, котрих якісь тюті запросили в гості, однак забули повідомити код вхідних дверей. Зрештою, якась добра душа написала код крейдою прямо над замком. Це було так зворушливо… Коротше кажучи, пане Палій, ваша небезпечна протеже перебуває в дуже відносній безпеці. Утім, якщо за нею ганявся б справжній затятий виродок, який спеціалізується на вбивствах, — тоді й у сталевому банківському сейфі їй не вдалося б сховатися надійніше…

— Ви мене заспокоїли, — процідив Влад крізь зуби.

— Я нагляну за нею, — серйозно сказав Богорад. — За нею і за вами… У мене ще не було цікавішої за вашу справи. Відьма і добродійник. Отруйниця і дитячий письменник. І зворушливо зустрічаються щотри дні, аби зазирнути один одному в очі або плюнути один одному на черевик… Поспішають на зустріч під дзиґарем… Кумедна ж ви парочка, їй же Богу.

Влад сидів на вогкій лаві посеред площі, під косоверхою старою ялиною. Анжела щойно пішла. Туга і занепокоєння, завжди сягаючі максимуму за хвилину до її появи, тепер вляглися і станули, начебто й не було нічого. Влад сидів, витягнувши ноги в запилюжених туфлях, і чекав, поки Анжела відійде подалі. Поки її червоний піджак — беззвучний кольоровий крик, помітний за кілометр у якій завгодно щільній юрбі — не зникне.

Навколо площі щільним потоком йшли машини. Пішохідних переходів було два — один підземний, прямо перед Владовими очима, і знічев’я він спостерігав, як з’являються, вивищуючись із кожною сходинкою, з-під землі люди. Другий перехід був за Владовою спиною — саме туди пішла Анжела, саме звідтіля хвилину по тому долинув дивний звук: начебто сотня людей одночасно вхопила ротом повітря.

— А-а-а…

Гул юрби. Нерозбірливі вигуки.