Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Будьте такі ласкаві, — попросила стюардеса. — Для племінниці…

З її збентеженого вигляду було зрозуміло, що племінниці в неї не було і немає. Вона, доросла довгонога жінка, з задоволенням читає дитячі книжки, але робить це тайкома, соромлячись свого захоплення.

Влад витяг ручку:

— А як племінницю звуть?

Секундне зніяковіння:

— Яна… Як і мене…

Влад, не приховуючи усмішки, надряпав на першій сторінці: «Любій Яні від Влада Палія, який страшенно любить літати літаками». Стюардеса пішла, задоволена.

«Не хотілося б умирати, — подумав Влад, проводжаючи її поглядом. — Ой як хочеться вірити в п’яного хулігана, укравшого самоскид заради куражу і задоволення. Але не віриться. А отже, не варто вмовляти себе, ніби маленьку дитину, що в темних кущах ніхто не сидить, що це вітер шумить і виграють тіні. Ні, якщо хочеш жити довго, — сприйми як даність, що в кущах обов’язково сидить ікласте чудовисько з арбалетом на жилавому плечі. Сидить, а таки сидить, тож треба думати, як його відтіля викурити…»

Приємний голос стюардеси Яни попросив пристебнути паски безпеки.

Небесна подорож закінчувалася.

Він подзвонив із аеропорту. З таксі, що відвозило його в бік міста.

Гудок. Ще гудок. І ще.

— Алло?

Голос хлопчика-підлітка. Років тринадцяти.

— Доброго дня, — сказав Влад. — Можна попросити Ганну? Вона вдома?

Секундна пауза. І — раз-і-два…

— Так, — сказав хлопчик. — Одну хвилинку.

І вже з глибини чужого будинку до Влада долинуло притишене: «Ма-а-м! Це тебе!»

Є на світі справедливість. Є, є, є.

Влад чекав. Таксі мчало дорогою зі швидкістю сто двадцять кілометрів, не менше — торжество людського духу і розуму, стріла, що навиліт пронизує простір, одна людина, котра лине назустріч другій…