Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Хто це був? — запитав Влад, ледве стримуючи лють.

— Не варто ревнувати, — відповіла Анжела. — Ти сам по собі, я сама по собі. А я вже доросла дівчинка і можу робити що хочу.

— Ти усвідомлюєш, що буде, коли ти прив’яжеш його?!

Анжела обернулася в дверях своєї кімнати:

— Він уже. Зовсім ручний. І страшенно багатий… хіба це погано?

І вона гупнула за собою дверима, а Влад пішов на кухню, відрізав величезний кусень житнього хліба і засунув до рота. І жував, жував, не запиваючи водою, змолотив другий шмат, а потім третій, відчув нарешті важкість у животі, однак душевної легкості, певна річ, не домігся.

Напевно, він був надто м’який з нею. Вона зачула в ньому слабину — вже тоді, коли він повернувся підібрати її, вмираючу, в заметі біля свого порогу. От якби він дозволив їй умерти — вона, звісно, сприйняла б його всерйоз, жодних сумнівів…

Влад криво посміхнувся. Пригадалася казка про чарівного півня (чи гусака? чи індика?), до якого приклеювалися люди. Старша сестра схопилася за крило, середня — за старшу, молодша — за середню, і цей ланцюжок усе ріс за рахунок перехожих, і кожен приклеєний був до двох інших, а через них — до гусака (чи все-таки півня?). Кумедно буде, якщо за Анжелою потягнеться ціле гроно «приклеєних» шанувальників, і що тоді робитиме він, Влад, куди сховається, і як житиме…

Він пригадав широкоплечого: так, той до пари Анжелі. Владу стало соромно і гірко від думки про їхню з Анжелою єдину ніч. І ще гірше — від думки про жінок, яких він любив, аби вранці розлучитися назавжди. Він сів і спробував згадати їхні імена, хоч щось, залишене від них у його житті. Реґіна було невисокою на зріст, дуже серйозна, у ліжку мовчазна, як камінь. Римма полаялась зі своїм хлопцем, а Влад був для неї засобом помсти, і тому любила вона шумно, темпераментно і напоказ, — напевно, уявляючи собі, що її залицяльник, проштрафившись, кусає лікті під ліжком. А ця дівчина… ні, її звали по-іншому. Як її звали? Ніяк, вона не відрекомендувалася, у цьому не було потреби.

Він чесно намагався пригадати всіх, але на гадку спадав чомусь червоний гумовий м’ячик, який скотився з цегельної паркової доріжки в кущі. Що було пов’язане з цим м’ячиком? Хто був на другому кінці його хитромудрої траєкторії? Кому потім довелося виймати його з кущів?

Він спробував уявити Ганну, і пригадав її, — коли та цілувалася зі Славиком. Ні, до цього дійства не годилося слово «цілувалася»; за рожевим словом стояли вікові нашарування вульгарності, а ці закохані були природні, начебто крик болю…

Він почвалав до кабінету й сів за комп’ютер.

«Ми входимо до кімнати, — казав Філософ, — і починаємо розуміти, відчувати, осягати. І через певний час зауважуємо, що в кутку нашої кімнати сидить Вона. Ми лякаємося, але скоро забуваємо про це і сідаємо до неї спиною. І продовжуємо розуміти, дізнаватися, відчувати. Ми зайняті ділом, захоплені собою, і тільки зрідка, згадавши про Неї, озираємося через плече. Вона, як і раніше, сидить у кутку кімнати і, здається, не звертає на нас уваги. Тільки іноді — коли їй треба взяти книгу з полиці або порухати вугілля в каміні — Вона підводиться, проходить повз нас і робить свою справу. Тоді ми на якийсь час завмираємо, начебто тільки зараз помітили Її. Вона повертається на своє місце, і ми знову сидимо до неї спиною.

Деякі сміливці знаходять у собі сили розвернути своє крісло і сісти до Неї обличчям. Сумнівне задоволення, та, щоправда, дехто знаходить і в цьому свої принади… Деякі, навпаки, стають, наче діти, які вперто відводять погляд від страхітливої для них картинки в книжці, і ніколи не озираються на Неї навіть через плече. Але ми ж бо з вами, господарі чудової світлої кімнати, у кутку якої сидить Вона, — ми ж бо розуміємо: тільки її мовчазна присутність додає сенсу кожному нашому подихові…»

Влад сидів, дивлячись у темне вікно, але не бачив ні лісу, ні дороги, а тільки власне відображення, наче в метро. Як йому боротися з цією жінкою? Чи треба з нею боротися? Задушити? Якби він мав схильність до суїциду… Йому дуже хочеться закінчити Гран-Грема. Дочекатися перекладів. І фільму… Біс його ухопи, Владові є заради чого жити, чому якась жінка повинна змінювати його плани? Зрозуміло, найпростіше поїхати… зникнути. Умираючи, вона, може, й згадає цього Гарольда… Усіх, кого вона прив’язала — і кинула… Хоча ні, нікого вона не пригадає. До найостаннішої секундочки, до остаточного звільнення від пут Анжела займатиметься собою, виключно собою. Тому ніякої «показової розлуки» не буде — принизливо, марно, так дитина лізе на люстру, озброєна намиленою мотузкою, бо їй, бачте, не дають до півночі гратися на комп’ютері…

Виходить, він терпітиме її поруч із собою. Усе життя — довге, як він сподівається.

Змінити Анжелину сутність?

Простіше рибу втопити.

Уранці він піймав Анжелу, коли та пробиралася зі спальні до ванної. Дуже вдало застав — сонну, незачесану, беззахисну. Влад устав на її шляху, тож вона щільніше запнула халат, подивилася роздратовано:

— Доброго раночку… Не міг би ти щезнути, га?