Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Зажди, — попросила вона, коли він уже стояв у дверях. — Давай… домовимося. Щотри дні, на перехресті траси і вулиці Дачної… О дванадцятій нуль-нуль. Щоб по-людськи жити. Ти ж не проти?

Жити по-людськи.

Влад придбав собі кишеньковий календар (і під загрозою смерті він не показав би його Анжелі). Кожен третій день у ньому був обведений кульковою ручкою. Усе життя розподілилося на мікроперіоди, зникли понеділки і суботи, стерлися всі числа місяця, залишилося тільки «один-два-три», меланхолійний вальс, у якому обоє — і Влад, і Анжела — поступово навчилися віднаходити якесь похмуре задоволення.

На «один» і на «два» Влад працював, і «Гран-Грем» просувався вперед зі страшенною швидкістю, і вже маячів, нарешті, фінал. Уранці дня під назвою «три» Влад починав нервувати; він прокидався раніше, ніж зазвичай, слухав, як пересвистуються синиці в досвітній сірій імлі, й думав, що сьогодні — новий день у кружальці з синього чорнила.

Він змушував себе заснути — марно. Вставав, брався за звичні справи — і ні на секунду не забував, що сьогодні — той день. Особливий. Сьогодні.

Йому завжди вартувало зусиль виїхати з дому вчасно, а не на п’ятнадцять-двадцять хвилин раніше. Він під’їжджав до перехрестя шосе і Дачної й зупинявся неподалік від автобусної зупинки — шиферного навісу над єдиною стіною, у три шари обклеєною рекламними листівками. О дванадцятій нуль дві до зупинки підходив синій смугастий автобус, а з нього цієї пори завжди виходив один всього пасажир, жінка, яка з нагоди приходу весни змінила руду шубу на довге червоне пальто.

Влад виходив з машини і йшов до неї, намагаючись не пришвидшувати кроку. Анжела стояла, дивлячись йому в очі й не рухаючись з місця. Тільки коли між ними залишалося кроків п’ять-сім, Анжела ступала вперед, наче важкий потяг, і, зробивши повільний крок, простягала руку в шкіряній рукавичці.

Влад знімав із неї рукавичку. Повільно стягав, вивертаючи навиворіт, боячись хоч чимось виявити нетерплячку. А по тому торкався до голої Анжелиної долоні — гарячої і мокрої.

Небо крутилося над його головою, наче синя вінілова пластинка. Кров стугоніла у вухах — бравурним маршем.

Потім він опановував себе. Якщо щастило, встигав помітити відблиск щастя на денці похмурих Анжелиних очей — вона теж опановувала себе. Вони розглядали один одного вивчаючи: наскільки багато побачив супротивник? Що він устиг зрозуміти? Чи застав візаві у момент безсовісного щастя?

Потім вони квапливо прощалися і розходилися в різні боки. Влад сідав у машину і відразу їхав, і у дзеркалі заднього огляду відбивалася постать у червоному пальто, яка неквапом йшла вздовж траси до міста і схожа була звіддалік на бродячого кардинала.

Якось він запропонував:

— Може, тебе підвезти?

Був сонячний день. Сніг розтанув цілком, звідусіль лізла трава, на осонні випнулися найперші, кволі ще кульбаби.

— Я б воліла погуляти, — відповіла Анжела. — Не маю бажання лізти в смердючу машину.

Влад подумав, може, варто образитися. Втім, Анжела явно не мала на увазі конкретно його, Владів, автомобіль. Автобуси, якими вона подорожувала останнім часом, були значно гидкіші.

Влад подивився на небо — і несподівано для себе запропонував:

— Скласти тобі компанію?

Вона запитально на нього подивилася. Знизала плечима:

— Ну, спробуй…