Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Долина совісті

Утім, вона вірила, що людина з такими очима не зробить їй нічого лихого, — і почасти мала рацію.

Його звали Гарольд. Тобто вона припускала, що його звали якось інакше, однак назвався він Гарольдом, і Анжелі сподобалося. Вона трохи нервувала, очікуючи, поки він зніме шолом, але коли парубійко усе-таки зробив це — Анжела ледве стримала зітхання від замилування. Гарольд був таким, яким вона уявляла справжнього чоловіка: з тонкими рисами обличчя, злегка перебитим носом, ямочками на щоках і старим шрамом на вилиці. Гарольду було двадцять три, і на боязке запитання, чим він займається, він відповів просто: живу.

Училище і навчання відійшли на дальній план. Анжела завзято прогулювала і була на заняттях тільки тоді, коли її починали не на жарт потребувати. Директриса частенько перестрівала дівчину, і навіть пригрозила якось позбавити бабиного закутка. У відповідь на цю погрозу Анжела остаточно перебралася до Гарольда, у порожню однокімнатну квартиру, що пропахла пилом і тютюновим димом. Курс лихоманило — усі гуртом то тужили, коли дівчина надовго зникала, то віддавалися ейфорії, коли вона поверталася. Училищем повзли чутки, одна неймовірніша від другої, тим часом Анжела кохала Гарольда, літала з ним на мотоциклі, обіймалася на травичці в міському саду, і на надщербленому паркеті в Гарольдовій кімнатці, і на задніх сидіннях чиїхось машин, що їх той брав «покататися»…

Одного разу таку ось ідилію на задньому сидінні було грубо перервано поліцією, що казна-звідки нагрянула. Закоханих впихнули до поліцейської машини, ледве дозволивши абияк одягтися; дівчина вмирала від сорому, а зауваження і жарти з вуст стражів порядку мало не прибивали її до дерев’яного сидіння. Виявилося, що на Гарольдові (якого насправді звали Гришою) «висіло» бозна-скільки викрадених машин. Анжелу, щоправда, випустили під чесне директрисине слово, зате Гарольда заарештували до суду, і схоже, термін йому світив чималий.

Директриса прозріла — знайдене нею «на смітнику» і обласкане дівчисько виявилося невдячною тварюкою. Проте виганяти Анжелу директриса не поспішала, тепер жінка й три дні не могла прожити, щоб не викликати Анжелу до свого кабінету, не поставити перед столом і не прочитати їй нотацію; гнівно втовкмачуючи понурому дівчиськові всю дурість і нікчемність її вчинків, директриса знов-таки відчувала теплі хвилі усередині, цього разу — терпіння і навіть деякої жертовності. Вона пишалася собою — інша б виставила негідницю з училища, але по-справжньому шляхетна людина повинна спробувати допомогти дурній сироті встати на шлях покаяння й виправлення. Директриса вірила, що, всоте обзиваючи Анжелу дурепою, вона допомагає їй обрати в житті правильну дорогу.

Тим часом Гарольд сидів, і побачень із ним Анжелі не дозволяли, і вона ридала біля дверей в’язниці, а перехожі косу-

вали на неї зі співчуттям. У Гарольда виявилася дуже заможна і вродлива мати — ідучи в слідчу канцелярію, вона переступала через Анжелу, як через покритку, й навіть не збиралася відповідати на її боязкі запитання. З чужих підслуханих розмов Анжелі стало ясно, що Гарольд хворий, що його перевели з камери до лікарні. Дівчина благала пустити її до нареченого (на цих словах Гарольдова мати-красуня лиш зводила брови), запевняла, що від однієї її присутності хворому полегшає, а над нею сміялися, як над причинною.

Чого не зробили Анжелині сльози, домоглися нарешті материнські гроші: важко хворому Гарольдові змінили запобіжний захід і випустили під заставу. Анжела буквально кинулася під машину «швидкої допомоги», що перевозила Гарольда з тюремної лікарні до звичайної, і, поки матуся лаялася з водієм, устигла вскочити у фургон, перелякати лікарів і дотягтися до холодної руки лежачого на носилках хлопця.

— Гарольде!

Він поворухнувся і заволав із радості. Потім — багато днів по тому — цей крик довго лунав у її вухах, дівчина прокидалася від цього крику…

У лікарню Анжелу пустили. Розумний Гарольд, хоч і почувався вже нормально, симулював від усієї душі; у його плани не входили ні суд, ні в’язниця. Він збирався втекти з міста, знайти прихисток і залягти «на дно». І, зрозуміло, Анжела не могла його не супроводжувати.

Вони втекли на мотоциклі, серед ночі, у дощ, вони мчали по слизькій трасі, збиваючи собою краплі, мокрі, як щенята-потопельники, і горлали пісні, перекрикуючи шум мотора. Вони були цілком щасливі. Перед ними лежав увесь світ.

Перед світанком вони знайшли біля дороги зупинку рейсового автобуса — павільйончик із трьома стінами й лавою — і розклали під дахом багаття. Було дуже холодно і страшенно весело; вони простягали руки до вогню, гріли один одного губами, подихом, і Анжела, вмлівши від щастя, розповіла Гарольду, хто вона така і якою здатністю володіє. І пояснила, сміючись, що за хвороба піймала його ні з доброго дива в слідчому ізоляторі, ще й похвалилася, що якби на вона — Гарольда нізащо б не випустили під заставу…

Він усе ще посміхався і цілував її. Здається, коханий не повірив.

* * *

— Таки не повірив? — запитав Влад, коли мовчання надто вже затяглося.

— Повірив, — повільно мовила Анжела. — Переконався… На практиці, так би мовити.

Знову запала тиша. За вікном, що виходило на схід, було вже зовсім світло; минуло хвилин п’ять — і перший сонячний промінь, простягнувшись над землею майже горизонтально, вперся в стіну навпроти і висвітив стару шпалеру, а Влад уперше за роки в цьому будинку роздивився їхній малюнок — дрібні білі суцвіття на зеленувато-сірому тлі.

— Тільки цілковита, закінчена, стовідсоткова ідіотка могла розповісти йому те, що сказала я, — жалібним голосом повідомила Анжела. — Саме тому й кажу, що любила його, як у книгах. Де любов, там і дурість.

— Що ж було далі? — запитав Влад по паузі.

— Далі, — Анжела скривилася, — далі… усе стало вкрай погано. Гарольд переконався у правдивості моїх слів. І зненавидів. Це були кошмарні дні — для мене… але і для нього. Він би вбив мене, якби я йому не сказала, що тоді він теж здохне. А потім і страх смерті його вже не стримував. Він розповідав мені сто разів, як посадить мене на мотоцикл, сам сяде за кермо — і на повній швидкості вріжеться в стіну. Гарольд переповідав у подробицях, йому приємно було бачити цю картину… І щоразу, коли ми кудись їхали, коли він розганявся, як ненормальний — я чекала, що ось зараз виконає обіцяне.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Долина совісті» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 15. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи