Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Я убив одну людину, — зізнався він тихо. — Мого шкільного друга, Дімку Шила. Він знав про мене правду. Але ми обидва тоді сподівалися… Ми не знали, що від цього вмирають. Нам було по сімнадцять.

— Ти скромничаєш, — сказала Анжела. — Чи боїшся поглянути правді в очі. Якщо так легко до тебе прив’язатися, і прив’язатися смертельно…

— До мене не так легко прив’язатися, — прошепотів Влад уже ледь чутно. — Треба проспілкуватися зі мною… досить тривалий час.

— Я помітила, — зашипіла Анжела крізь зуби.

Влад відірвав очі від двозубої виделки, що лежала на краю тарілочки з нарізаним лимоном:

— Я відразу і назавжди розлучався з жінками, котрі хоч раз провели зі мною ніч. Ти чудово розумієш чому.

— Ну, ти даєш, — сказала Анжела. — Тобто ти спокушав бабу, а переспавши з нею, відразу посилав подалі? Чемпіон. Ні, чесно. Навіть повага якась з’являється. І скільки ж їх було?

Влад довго розглядав її обличчя. Незворушне, у чомусь навіть чарівне лице впевненої в собі жінки.

— Чому ж ти не скажеш, що врятував мені життя? — неголосно запитала Анжела. — Ти б міг обірвати мене. Міг би сказати: я тобі життя врятував! Цінуй!

Влад мовчав.

— Щоправда, тоді я б заперечила, — з усмішкою продовжувала Анжела, — що ти не мене рятував, а власну шкіру. Хріново тобі стало, і ти прибіг до мене, щоб зігрітися… Зізнайся, так діло було?

Влад німував і далі.

— Так чи ні, — Анжела, навіть не скривившись, кинула до рота шматок лимона, — зате тепер ти переконаний, ніби врятував цій мерзотниці життя, ніби вона одна в усьому винна… Прив’язалася, бачте, до чесної людини… Скільки трупів на твоєму рахунку, га, чесна людино? Мати твоя прийомна — раз… Друзяка шкільний — два… А далі? Тобі давно не вісімнадцять років, пожив на світі, слава Богу, в своє задоволення… І нікого-нікого не кинув? Ні від кого не втік? Правда?

— Моя прийомна мати померла в моїй присутності, — заперечив Влад. — Я ніколи не залишав її саму. Я був з нею до останнього дня.

Анжела дожувала лимон:

— Не брешеш?

— Мені здається, — кинув Влад, дивлячись у її примружені очі, — мені здається, що ті, кого ти кинула вмирати, прийшли до тебе минулої ночі. Ти їх забула, а тепер згадала. Саме тому тобі так хочеться повірити в масові вбивства, що я їх, судячи з твоїх слів, вчинив. Так?

— Хріновий з тебе проповідник, — підсумувала Анжела. — Ти навіть не здогадався звернутися до моєї совісті й забув поголосити за моєю загубленою душею.

— Плював я на твою душу, — щиро зізнався Влад. — Для мене значно важливіше зрозуміти, що ти насправді знаєш про пута. Чи однакова їхня природа — у тебе й у мене… Ну, й потім, насамкінець, я запитаю тебе: як ти використовувала пута у своєму сповненому подіями житті? Адже ти використовувала їх уміло, як професор указку. Ти чудово знала, що одна ніч із чоловіком… особливо якщо ти по-справжньому подобаєшся йому, а він симпатичний тобі… що одна ніч прив’яже його так, ніби ви цілий місяць прожили в одній кімнаті. Після тривалої розлуки — і хворобливого розриву пут — нова зустріч забезпечує ще чіпкіше звикання. Ти зробила все майстерно, професійно, і це наводить мене на думку…

Влад замовк, вичікуючи.