Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Випускний бал закінчувався. Вони стояли над повноводдям, на оглядовому майданчику, і ранковий вітер шурхотів у них під ногами цукерковими фантиками і паперовими келишками.

Дівчатка закутувалися в светри поверх випускних суконь.

Хлопці виглядали, як підтоптані конферансьє після нічної пиятики — у м’ятих костюмах, пропахлих потом накрохмалених сорочках, зі збитими набік «метеликами».

— Спати хочеться, — сказала Марфа.

— Усе життя продрихнеш, — радісно зазначив Дімка.

Він був дуже веселий сьогодні. Ну просто фонтан енергії, невисихаючий гейзер дотепності, ще трохи, і він посяде роль душі компанії — тобто захопить місце, що його два останніх роки успішно очолював Влад…

— Ти ніби навіть радий, — зазначив Влад, коли вони розрізненою юрбою поверталися до автобуса.

Дімка оглянувся через плече:

— Ні, я не радий. Але коли людина приймає рішення… Їй стає набагато легше.

Влад засоромився.

В автобус сідати не поспішали. Надували повітряні кульки й істерично сміялися щоразу, коли вони лускали, розписувалися один у одного на манжетах. Дівчатка перекладали з руки в руку зів’ялі за ніч квіти. Дехто дрімав на задніх сидіннях, аж водій починав дратуватися.

— Ходімо пішки, — запропонував Влад.

Вони потихеньку вибралися з натовпу і, збиваючи росу із сизої паркової трави, почимчикували геть.

Розвиднилося. Прокидалися птахи.

— Я не радію, — повторив Дімка.

Він був страшенно імпозантний у бордовому замшевому піджаці з тоненькою, як зашморг, темною краваткою на шиї. Влад подумав, що Дімка виглядає старшим на свої роки. І що він, Влад, поряд із Дімкою — хлопчисько.

— На все своя пора, — вів далі Дімка. — Нам є що згадати… і ми згадуватимемо. Із задоволенням. Потім.

— А може, обійдеться? — безнадійно запитав Влад.

Дімка похитав головою:

— Ні… Рано чи пізно… це повинно було статися. Тільки не розповідай мені, що хворий зуб треба виривати потихеньку, поступово, повільно…