Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

«Але ти з ними п’ятнадцять років не бачилася», — хотілося сказати Владові.

— Ми давно не бачилися… Дехто вже й умер, виявляється…

— Оселедець будеш? — запитав Влад. — Із олією?

— Ні, — мама похитала головою. — Я взагалі їсти не хочу. Зроби мені чаю, будь ласка…

Влад притис важким чайником блакитний віночок пальника.

Він розумів, мама щось недоговорює. І що він, Влад, ніколи не зважиться запитати прямо, не домагатиметься відповіді.

А ще знав: ці недомовки назавжди лишаться між ними. Не даватимуть спокою.

Вони довго німували. «Зовні» була наче звичайна розмова: Влад розповідав про події в школі, мама скаржилася на протяги в потягах, на дорожнечу квитків — але «всередині» між ними було гробове мовчання, і обоє це розуміли, і хотіли б перервати пусту балаканину — але все ніяк не наважувалися.

— Я піду до себе, — сказав нарешті Влад. — Уроки…

— Звісно, — кивнула мама.

І Влад пішов.

Уже на сходах його наздогнало коротке мамине:

— Владе…

Він озирнувся.

— Я шукала ту адміністраторку, — промимрила мама, дивлячись йому в очі. — Ту, котра вмовляла мене не брати тебе. Вибрати когось іншого. Я хотіла знайти її… Але вона померла.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Випускний

Світанок лежав над річкою, сіренький, непоказний, хмарний, він аніскілечки не відповідав своєму величному призначенню — відокремлювати дитинство від юності.

— Ранок нового життя, — буркітливо сказала Марфа Чисторій.

— Уже який є, — гмикнув Влад.