Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

І ще — Владові досі не доводилося бути в столиці.

Та й іспити до театрального припадають на липень, а в медичний — на серпень.

— Мамо, — сказав Влад уранці, коли до станції Старгород залишалося хвилин двадцять. — Я дещо хочу тобі сказати…

Мама вислухала всі його резони мовчки. Потяг сповільнив хід, праворуч і ліворуч потяглися сірі старгородські багатоповерхівки.

— Ти не хочеш, щоб вони довідалися, де ти, — підсумувала мама, коли Влад уже й надію втратив почути її відповідь.

— Я хочу подивитися на столицю… — засоромлено пробелькотів він. — До іспитів у Старгороді ще є час…

— Але я ж повинна якось попередити… Що ми не приїдемо зараз…

Влад спершу не повірив. Обійняв маму, ткнувся носом у м’яке вухо:

— То ти згодна?!

— Ти не зрозумів, Владку. Я все одно подзвоню тьоть-віриним родичам, поясню, де ми, що з нами і чому не приїхали…

— Так, але в столиці нас не знайдуть! Навіть якщо через поліцію візьмуться шукати!

Балакуча сусідка, яка саме виходила з купе, чула останню фразу. Невідомо, що саме вона подумала, але поспостерігати за нею було кумедно.

— Ти справді в усе це віриш, — задумливо кинула мама.

Потяг уже підходив до станції.

Будинок інституту скидався на дім із примарами — високі вогкі склепіння, лункі напівтемні приміщення, галерея портретів уздовж стін. Рами виявилися гіпсовими, з наполовину облупленою позолотою; зображені на портретах люди дивилися повз Влада, і на кожному обличчі лежало усвідомлення гучної слави, начебто навіть крізь шар багаторічного пилу до намальованих вух долинало відлуння оплесків. Де не було портретів — вистачало барельєфів, невідступно проводжаючих абітурієнта лютими білими очима. Влад не те що боявся — бентежився спочатку. Йому все ніяк не вірилося, що цирк, який тут відбувається, хтось сприймає серйозно.

Інститут перебував в осаді дивної, екзотичної вдачі молоді. Від дівок темніло в очах — блондинки, брюнетки, товсті й тонкі, вродливі та відверто потворні, а на додачу до них цілий виводок «сірих мишей», теж палко бажаючих стати артистками. Хлопців зібралося менше, але всі вони балакали так гучно й голоси мали настільки лункі, що хоч вуха затикай. Розбрівшись по кутках, абітурієнти галайкали неприродними голосами, повискували, реготали, надсадно ридали, бурмотіли, падали, гавкали, ричали, мугикали під ненастроєну гітару — загалом, проробляли все, аби здивований Влад сприйняв їх за божевільних.

Якось у напівтемному коридорі на нього налетіло бліде дівчисько з закоченими на лоба очима. Губи юнки безперервно ворушилися, і Влад злякався.

— Королівська кров — не така, щоб нею поливати городи, — виразно промовило дівчисько. Вона подивилася на Влада пильно-пильно, насупилася:

— Ти хто такий, аби зухвало… порушити супокій мій?

Влад почав потроху задкувати. На щастя, дівча вже забуло про нього — брело собі далі, змахуючи рукою, повторюючи з істеричним смішком: