Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Він потрапляв їй на очі в коридорі, — наче знічев’я, і заводив усілякі розмови на уроках. Влад роздобув якісь географічні журнали і тягав їх до школи, щоб поцікавитися її думкою з якихось цілком дріб’язкових, але екзотичних і хитромудрих питань. Географічка спершу милостиво вислуховувала, потім почала дратуватися, потім стала відмахуватися від хлопця, як від мухи, навмисно не помічаючи на уроках його піднятої руки. Він і далі дошкуляв їй, анітрохи не бентежачись. Йому було все одно, якої думки про нього буде вчителька. Важливий результат.

Нарешті, примелькавшись географічці, остогиднувши їй мало не до печінок, — Влад перестав ходити на її уроки.

Він вивчив її розклад і чудово знав шкільні коридори. Доводилося бути напоготові, бо за тиждень пишноволоса дамочка вже щосили ігнорувала звичні маршрути: її помічали то на першому поверсі в малюків, то в спортзалі, то в столярній майстерні. Здавалося, вона просто гуляє школою, і нікому й на думку не могло спасти, що географічка блукає, наче той неупокоєний дух, у пошуках одного прогульника, у пошуках надокучливого Влада Палія. Можливо, вона й сама не усвідомлювала цього — однак страшенно лютилася:

— Де Палій?! Я знаю — він був сьогодні на двох перших уроках! Ось, його присутність відзначено в журналі! Перекажіть цьому прогульникові, що він отримає підсумкову одиницю і його не переведуть до наступного класу!

Географічка ж бо й раніше не була взірцем доброти та людинолюбства, а тепер і поготів перетворилася на справжню фурію. Двійки сипалися, як із рогу достатку, в завучки волосся сторчма встало, коли вона розгорнула багатостраждальний журнал…

— Вона тебе уб’є, — серйозно застерігав Ждан. — Вона ненормальна якась. Нащо ти її дражниш?

Дімка мовчав. Дивився запитливо.

Від тієї сумбурної осінньої розмови вони ніколи більше не поверталися до слизької теми. Владу зручніше було вважати, що Дімка не повірив йому.

— Ти думаєш, вона тобі зрадіє? — запитав якось Дімка на автобусній зупинці, де розходилися їхні шляхи зі школи.

Влад пропустив свій автобус. Поштурхав носаком черевика сірий сніг:

— Думаю, вона упісяється від щастя. І шибоне мені підсумкову п’ятірку. Готовий об заклад побитися.

— Ні, — сказав Дімка, проводжаючи поглядом інший автобус, свій. — Але ти мені… розповіси, як справа обернеться?

Влада охопив кураж:

— А хочеш, я прямо при тобі? На твоїх очах? Хочеш це побачити?

Журнал він випрохав в учительській, сказав, ніби географічка просить, а Владу довіряли. Затиснувши під пахвою заповітний документ, він рвонув до кабінету географії — зараз там нікого не було, крім пишноволосої жертви, та ще вовтузився під партою Дімка — вдавав, що загубив ковпачок від ручки…

Двері розчахнулися від сильного поштовху. Легко і нечутно.

Географічка сиділа за вчительським столом, обличчя її зсіріло, в очах скорбота. Вона роззявила було рот, щоб висповідати ідіота, котрий відкриває двері з ноги…

Та так і завмерла — з відвислою щелепою.

Влад усміхнувся.

І географічка, як у дзеркалі, посміхнулася у відповідь! Здається, він уперше бачив її посмішку.