Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Якщо станеться лихо, ти будеш винен, — ледь чутно прошепотіла мама. — Взявся говорити — то кажи до кінця!

— Йому не можна зустрічатися зі мною! — кинув Влад. — Йому не можна бути зі мною в одному класі!

Мама довго дивилася на нього. Потім підійшла, доторкнулася до синового плеча:

— Владе… Що з тобою відбувається? Ти зле почуваєшся? Що ти там казав про спадкові хвороби?

Влад мовчав.

— Будь ласка, — попросила мама тихо. — Довіряй мені… Хай би що там сталося… Навіть коли це, не приведи Господи… Навіть якщо з тобою… Ми з усім впораємося, ти не бійся. Ми всіх здолаємо…

Вона говорила і говорила, а Влад наче остовпів, відчував, як вогнем пашать від сорому щоки, і намагався проковтнути застряглий у горлі клубок.

Дімку виписали перед самісіньким початком занять. Зрозуміло, у школу з усіма він не пішов — мав два тижні «реабілітації», тож у гостях у видужалого побувало півкласу. «Доброзичливці» відразу донесли йому, що Влад нікуди не їздив, нічим не хворий, а просто не бажає бачити колишнього друга. На той час Дімка вже пережив розмову з батьками, й не одну. Звісно, він усе заперечував, зрозуміло, ніхто й не думав йому погрожувати, яка там нова школа, цілковиту дурню наплів цей Влад…

Дімка знав, що Влад щодня ходить до школи. Телефон в обох був справний — проте Влад так жодного разу і не подзвонив.

І Дімка, зачаївши образу і здивування, не телефонував теж.

Колись, навіть якщо друзі ненадовго розлучалися, Дімка завжди прибігав у гості першим. Влад звик до цього і сприймав як належне, а тепер, після реанімації і лікарні, Дімка поводився стримано, і байдужість Влада виглядала збоку дивно й обурливо.

Роль ходячої совісті самозвано взяв на себе Ждан.

— Ти можеш хоча б порозумітися?! — вигукував він патетично. — Ти можеш хоча б пояснити людині, за що ти так на нього наплював?

На Жданових щоках ходили жовна, під тонкою сорочкою грали дбайливо нарощені мускули і на всі боки розтікався густий запах дезодоранту. «Ще в морду дасть», — подумав Влад утомлено. Не вірилося, що ось цей молодий бичок ще кілька років тому вважався в класі без’язиким хлопчиком для биття і що це з його згорбленої спини Влад відклеїв колись паскудну картинку…

— Не твоє діло, взагалі — сказав Влад, дивлячись у смарагдово-зелені Жданові очі. — Наша з Дімкою справа. А ти всохни. Втямив?

Ждан посопів погрозливо, але на більше не наважився.

Влад дивився в ображену Жданову спину — і думав, що вже за кілька днів відчуження йому закортить підсісти поближче, ніби між іншим запитати про щось, зачепити ліктем, списати розв’язання задачі. Самому Ждану це буде неприємно і дивно, але він вигадає, як погамувати самолюбство. Наприклад, знайде виправдання самому собі, ніби просто використовує цього зазнайку, а зовсім не дружить із ним, і розв’язок задачі конче йому потрібен, а підсісти ближче змусила якась нагальна потреба… Он, протяг. А ще за місяць він і не згадуватиме про сварку — спокійнісінько патякатиме з Владом на перервах, наче й не було ніякого непорозуміння…

Влад недооцінив Ждана. Самовпевнений молодий боксер, котрий недавно сам пережив знущання, тепер власноруч вирішив улаштувати товаришеві повноцінне цькування і вже вже наступного дня у школі Влада очікували демонстративно відведені погляди, гордовиті обличчя однокашників та інші атрибути бойкоту.

Він розгубився, потім обурився. Захотілося миттю придушити Ждана, або, що набагато ліпше, повернутися на два з половиною роки назад і зупинити власну руку, коли та зривала аркушик зі Жданової спини.

Почалися уроки. Слухаючи монотонний голос історички, Влад потроху заспокоювався. Образа вщухла, натомість залишилася цікавість. Ну, і як ви без мене?