Розділ «НА КАЛИНОВІМ МОСТІ»

Та це ж вона приїхала, бо вона моя наречена! Того ж і чудна така, того і ніяково їй стало, того ж і мовчить!

«Ну що ж, коли так - треба одружитись!» - храбро подумав я. Одначе одразу одчув, як затремтіли ноги підо мною, ніби поставлено мене на краю прірви. І щось у мене боязке заскиглило, запротестувало. «Я,- мовляв,- не од того, тільки це так несподівано, все-таки ж треба було подумати... і нічого я ще не зробив того, що думав, і нічим щастя цього не заслужив іще...» ,

«Ні, ні! - без жалю давив я у собі всякий протест.- Ніяких думок! І не думай, і не викручуйсь! Це ж буде навіть негостинно: сама наважилась, приїхала, не злякалась поговору, а я...»

«Ні, що буде, те й буде - женюсь!»

А як вертався од сторожа, ніяких сумнівів не було: увесь горів, був радісний і щасливий, до останку закоханий в несподівану свою наречену.

«Якого мені трясця? Само щастя прилетіло мені в хату, а я ще огинаюсь!»

Аж дух забивало... Так поспішаю, така нетерплячка знову глянуть на свою наречену.

Влітаю в кімнату.

В кімнаті Тасі не було. Заходжу до кухні: мати сама

- А де ж, мамо, наша гостя?

- А в кімнаті хіба немає?

- Нема!

Мати знизує плечима.

- Де б же їй дітись? Може, вийшла платити чоловікові за хуру?

Чекаєм - нема. Вийшов у двір, обійшов кругом усю школу.

Ні Тасі, ні візника, ні коней.

Навіть сліду на снігу не залишилося. Влітаю в хату.

Мати затурбована. Стоїть, чекаючи.

- Ну?

- Нема й сліду!