Розділ «НА КАЛИНОВІМ МОСТІ»

- І що за притча! - сказати людям, віри не поймуть.

Увіходить сторож. Послухав, подумав. Далі спокійно й урочисто.

- Таке буває раз у житті, та й то не з усяким... Це привид!

І в хаті повіяло казкою.

Кілька днів після того я бив собі та ламав голову, як це воно сталося. На хуторах тим часом навкруги цієї оказії виростали легенди, як гриби після дощу. Мені доводилось гасити їх, як пожежу в посуху. Там затопчеш полум’я, а там уже виривається з-під ніг. Колись, через багато років після того, мені довелося якось проїздити мимо цієї школи. Хурщик мій, що не знав мене у вічі, розповів мені про школу таку легенду:

«Одного вечора в хуртовину під’їхала до школи з дзвінками заручена вчителя і, не встаючи з саней, промовила до нього: «Женись на другій - мене не дожидай...» Тільки це промовила - і хтозна-де все ділось: ні коней, ні молодої. А вже так через тиждень дійшла до вчителя чутка, що тієї самої ночі його наречена замерзла в хуртовину десь аж на Чернігівщині».

Я насилу впізнав у цій легенді свою власну пригоду.

Так от.

- Тася! Невже?! А де ви ділись отоді в хуртовину?..

Питання натовпом. Радість, сміх...

А сам собі думаю: «Може, справді уперта доля дбає за мене - тоді в степу не вдалося подружитись, так от вона знову звела нас докупи». Аж раптом мов хтось мене шпортонув більше, ніж у жарт, і я крикнув з докором тій своїй лукавій долі:

- Заждіть! Та це ж, либонь, про вас казав мені дід, що ви повінчалися з Марком?!

Сміється:

- Цей дід! - Спокійно до діда: - Засвітіть лампу, може, сьогодні таки не буде їх.- До мене: - Ми вечорами давно вже не світимо в кімнаті - якісь людці нишпорять попідвіконню.

Дід засвітив лампу, вікна щільно позатуляв хустками. Пішов по самовара. Ми посідали коло грубки.

- Так де я тоді ділась із школи? Мені й досі соромно, як згадаю,- і вона розповіла цікаву історію.

Знаючи її експансивну вдачу, можна тому цілком пойняти віри. Головну ролю одіграв той мій лист, що я послав з хутора перед святами Маркові. Виявилось, Марко ще з школи і не думав поривати зв’язки з Тасею. Тими пам’ятковими святками, їдучи з семінарії додому, він здибався в Києві з Тасею. Читали мого листа - вирішили приїхати обоє. Марко раніш, Тася днем пізніше. Маркові хуртовина замела залізницю - не приїхав. Тася приїхала і, побачивши, що Марка нема, обурилась, схвилювалась. Думала - підвів навмисне. У візника довідалась, що назад поїзд - світом. Тихенько, щоб не робить гомону, вийшла з хати, сіла на того ж візника та зразу ж поїхала.

Я слухав, як на голках.

- От тобі й Марко! Який? Писав кілька листів, а про це хоч би слово! Це такий товариш! Це - земляк!..

...Перейшли на давні спогади.