Розділ «НА КАЛИНОВІМ МОСТІ»

Про учителів, про учнів, про шкільні пригоди. Згадали безталанну красуню Марусю. Вона таки поїхала за нареченим в заслання.

Поїхала, захворіла на тиф, померла.

Зітхнули.

І раптом весело засміялись, пригадавши, як колись Марко затуляв уші, щоб не чути «Марсельєзи».

Радісне й смутне - все поспліталося, а над нами ніби повисла велика радість: ось-ось зійде й засяє сонце над усім нашим краєм. І тихішав у нас гомін, мов у дітей, що перед святом розповідають казку, щоб швидше згаяти час.

Згадуємо минуле, говорим про давнє, а думка повертає до одного. Ні-ні, та й знову тієї ж:

- Виходить - повінчались... жених!.. А хоч би ж був словечко написав! Стій же, я побачу тебе!

І знову Тася, шаріє, як піон:

- А ви зразу нібито й не догадались?

- І в голову не приходило! Дід каже про якусь Наталію Андріївну, а мені й не в голові, що то за Наталія Андріївна! Ну й погуляю ж у вас на весіллі, Тасю! Тільки глядіть, щоб весілля було з музиками, з дружками, з світилками...

Очі в Тасі засяяли. Зітхнула:

- Та хто зна, як воно буде. Може, ще й та чутка була неправдива, що їх повипускали, може... такого завдадуть весілля...

Позирнула з опаскою на вікна.

Аж так. Хтось у вікно: стук!

Тінь одразу пробігла по лицю Тасі.

- Ну от... Чуєте?

Одразу наїжачилась темрява, ворожа стала.

Тася раптом до лампи:

«Ху!»

Погасила.