Розділ «НА КАЛИНОВІМ МОСТІ»

А далі, як сніг серед літа,- драгуни!..

А далі - козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закрутили вихрі. Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи - все закружило, понесло-понесло, як у бурю зо-рваний лист, за тисячі верстов у сніги. Гай-гай, куди занесла ти мене, моя сива шапка! Аж серце мліє!

Крижані гори! Білі ведмеді!

Північне марево - чари!

А далі - пекучі морози, молоді обличчя, гарячі очі, червоні на щоках маки...

А далі...

Та що ж це за вітер такий пекучий, що в лице віє, віє, як огнем?

І я ніби пробуджуюсь од сну: із естради подимає гарячим вітром, як кропивою жалить:

Ой догнали літа мої

На калиновім мості...

Ой верніться, літа мої,

Хоч до мене в гості.

Яскрять золотом огні. Попід стінами ті ж тихі тіні стоять у вінках із барвінку. Море мужніх, бородатих голів посхилялось, мов під запашний цвіт у саду. Сидять, як у завороженому сні, соколом пославши думки за літами своїми.

І сидить між ними Наталія Андріївна, на руку схилилась. Примовкла, щоки од жалю горять.

І дивиться вона на мене, ніби за цю коротку мить од куплета до куплета була вже між нами довга-довга розмова,- хитає головою. Може, майнули їй перед очима теж весільні коні чи помарились далекі сніги, чи, може, того що бачить - моя ось голова сивим снігом закуріла-закуріла... Чи, може...

Ой...

Що ж то за сон, що ж за марево увижається мені, що коло жаркого осіннього огника сидять темної ночі пастухи в степу? Пастухи сидять, а до них мандрівник з темряви наближається...

Шапку знявши, голову схиливши. Сивий чуб його вітер розвіває. Реп’яхи на полах у його, на ногах болото, туга в очах. Підходить заклопотаний, сумний, мов волів шукає. Питається, і чудна в його мова:

- Не бачили, не чули - не їхали тут мої літа?

Сміються.