Розділ «ВІДЬМИН ДАР»

Покутника в його чорному костюмі й метелику швейцар збирався пропустити. Але, побачивши дівчат, суворий охоронець миттю перегородив їм дорогу.

— Куди?! — грізно гаркнув він. — Неповнолітнім…

— Проведіть до задніх дверей, — металево відкарбувала Ірка, і її очі спалахнули зеленню.

Не кажучи жодного слова, швейцар залишив свій пост і пішов попереду дівчат. Подруги пірнули в службове приміщення, потім під здивованими поглядами кухарів, проминули кухню. Швейцар люб’язно відчинив задні двері.

Огидно засмерділо сміттям. Світло, що лилося з приміщення, вихопило з темряви завалений старими ящиками дворик. А на залізній стінці сміттєвого бака виднівся темний контур собачої голови. На широких людських плечах.

Утікачі круто розвернулись і — назад, назад, назад! — через увесь ресторан кинулись назад до виходу.

— А на чай?! — гукнув їм услід швейцар.

Дівчатка й покутник пронеслись через проспект, проминули невеличкий майданчик і знову вискочили на широку стрічку шосе.

Перед ними було темне провалля підземного переходу. А позаду — чотири величезні широкоплечі постаті. Песиголовці, здавалося, не поспішали, але були вже тут, близько, за спиною!

— У перехід! — скомандувала Ірка.

На повній швидкості трійця злетіла сходами вниз.

Песиголовці — як завжди, повільно — почали спускатися слідом за ними.

— Швидше, нам треба відірватися хоча б на секунду! — крикнула Ірка.

Задихаючись, утікачі промчали лункою порожнечею підземного переходу й вискочили назовні…

Ірка спинилась. Озирнулась. Морок переходу на якусь мить сховав переслідувачів.

— Чого ти стоїш? Біжімо! — крикнула Тетянка.

— Стоп! — відрізала подруга, нишпорячи рукою в торбі.

Ірка витягла флакончик. У ньому на дні лежала крихітна грудочка сірої землі. Дівча затисло флакончик у долонях.

— Земле свята, що людей трима, зло не пуска, собою покрива, у собі запира… — белькотіла Ірка.

Гучні кроки лиховісної четвірки лунали все ближче.