Розділ «СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА ВІДЬОМ»

— Ну дурепа, ну дурепа! Політати їй заманулося! — прошепотіла Ірка, дмухаючи на подряпані долоні. От тепер відьмацької крові в неї було чимало.

Вона уважно прислухалась. Гуркіт машини стихав, повільно віддаляючись. Ірка навіть подумала, що спантеличений Аристарх так і не помітить її відсутності.

Але ось удалині пролунав скрегіт гальм. Закляття перестало діяти, і голомозий менеджер таки засік зникнення бранки. Машина знову загурчала, розвертаючись. Тим часом Ірка, завзято чіпляючись за гілля, миттю кинулась униз. Побачила б її зараз фізкультурниця, а то вічно: «Хортице, лінуєшся, Хортице, лінуєшся!» Тут полінуєшся, коли тобі на п’яти вороги наступають!

Упавши мішком на землю, Ірка двома стрибками перетнула трасу. Саме в той час довгі конуси світла з’явилися на дорозі. Світло фар лизнуло темний асфальт і вперлося в широку білу пляму збитих Іркою пелюсток. Потім воно перекинулось на акацію, наскрізь просвічуючи сплетіння гілок. Аристарх шукав Ірку.

Дівчинка відступила в густу темряву до стіни багатоповерхівки. Вона сумно подивилася на квадрати вікон, які ще подекуди світилися. Люди, там, за склом, навіть не підозрюють, як їм добре!

Аристарх уже встиг зрозуміти, що Ірки на дереві немає. Тепер світло фар гарячково кидалося туди й сюди, шукаючи сліди втікачки.

Повільно, намагаючись не робити різких рухів, Ірка рушила вздовж будинку. Головне — зберігати спокій. Тоді Аристарх її нізащо не знайде. Адже вона навіть при денному світлі відводила йому очі, а вже зараз, у темряві — й поготів. Хоч на місячне світло все одно ліпше не виходити. Ірка глянула на круглий жовтий диск і отетеріла.

На яскравому тлі місяця вона побачила летючий силует жінки! Жінка щодуху мчала, зі свистом розсікаючи повітря, і зустрічний вітер здіймав сторчма її коротке волосся й тріпав прутики затисненого між її ногами віника!

За якийсь час віник завис над «Мерседесом», і Ірка з жахом упізнала Раду Сергіївну. Мотляючи повними ногами, директорка ніяково засовалася на ручці віника. Прутики з тріском прогиналися під її вагою.

З віконця висунулась розгублена фізіономія Аристарха.

— Проґавив?! — в’їдливо спитала Рада.

Аристарх зніяковіло кивнув.

— Я так і знала! Тобі ж нічого доручити не можна! Тупак, нездара! — випльовуючи прокляття, замахала руками Рада.

Ненадійний віник ураз перекинувся в повітрі, і директриса повисла вниз головою, підмітаючи асфальт скуйовдженим волоссям. Лаючись на чому світ стоїть, Рада сяк-так перекинулась назад.

— Це ж треба, щоб у будинку не було жодної пристойної мітли! Самі корови… й ідіоти, — додала вона, похмуро глянувши на Аристарха. — Я пошукаю вздовж дороги! А ти — давай випускай своїх псів! Дівчисько не могло далеко втекти! — розвернувши ручку віника до небес, Рада злетіла в повітря.

Ірка провела її поглядом. Грюкнули дверцята «Мерседеса». Ірка мимохіть глянула на дорогу.

Повеселілий Аристарх відкривав багажник. У слабкому світлі ліхтарів Ірці здалося, що на дні багажника лежать дві собачі тушки — вони були такими нерухомими й пласкими, неначе з них випустили все повітря. Аж раптом їхні лапи здригнулися. Одним стрибком з багажника вискочило двійко псів — кудлатий і тонконогий. Ті самі більмасті пси.

— Агов, дівчинко! — тріумфально закричав Аристарх. — Я знаю: ти десь тут! Ти мене чуєш! Як гадаєш, хто вони? — він показав пальцем на псів. — Старі відьми? Ха-ха, ще чого! Це пси-ярчуки! Мисливці на відьом! Де б ти не сховалася, вони тебе все одно знайдуть! Так що біжи, відьмо, біжи!

Ірка побігла.

Розділ 17