Розділ «Частина друга»

На найвищих поверхах ніхто не мешкав, там знаходилися двері в інші світи, виміри. В світи, безпечні для темних, хоча входи у них про всяк випадок залишалися запечатаними, бо їх берегли замовляння та прокльони, які зняти чи через які пройти могли тільки наймогутніші безсмертні або ті, хто ті чари насилав.

Стриб стояв на майдані біля Храму. Це видиво Храму і площі перед ним завжди вселяли у нього побожний трепет. І хоч він ще малим намагався його подолати, це почуття залишалося досі в ньому. Можливо, тому, що кам’яний Чорнобог беззмінно стоїть на своєму місці посеред площі і невідривно стежить за тобою. Бородань у довгому чорному кам’яному плащі, голова покрита каптуром, кривий посох у правій руці спирається на гору черепів смертних, які обрали темний бік. Під правою ногою Старого Мудреця дрібна глупа комашня, а під лівою — чорнокриле птаство, а також спотворені муками обличчя відступників, які зрадили великого Бога. Стриб зараз себе відносив до останніх, і на якусь мить навіть здалося, що фігура кам’яного Чорнобога оживає і кривий посох дотягується до його шиї і тягне до бездонної ями, в якій скніють та мучаться всі відступники. Стриб зажмурив очі. Однак нічого не відбувалося — ні звуків, ні дій, то все витворилося в його голові. Довкола панувала тиша, тільки монотонне дзюркотання джерела з Мертвою водою, яке витікало з-під кам’яних черепів кам’яного Чорнобога, порушувало її. Всі чекали його приходу, він це відчував і, певно, тому сам себе карав отими видивами, бажаючи перетворити їх на дійсність. Стриб боявся дивитися в очі тим, хто колись вважався його ріднею і кого він зрікся заради Кохання. Темний, що здатний на таке, — сором для одновірців та для всього темного світу.

Перед фігурою Чорнобога стояв темний камінь-сваржень, що використовувався спеціально для прийняття обітниць від посвячених. Як зараз пригадує, йому, тоді молодому, вісімнадцятилітньому, на цьому місці батько урочисто повісив на шию Перемінник, оберіг безсмертних, Мара через батька його передала, а потім… Потім чорне лезо Чорнобогового меча розрізало кисть його руки, кров з неї націдили в жертовну чару, в цю ж чару націдив своєї крові батько Морок, розітнувши і собі руку, третім став Чорнобог. Батько торкнувся мечем до його камінної руки, тоді приклав чару до того місця, і Стриб на свої очі бачив, як з каменю потекла цівочкою кров. Батько проказав замовляння — вогнем, водою, землею, вітром, металом над чарою. Тоді розлив вміст чари в чотири кубки, що стояли на чорному сваржені. Батько випив свою чару до дна, Стриб випив свою чару до дна, відчуваючи як наповнюється всередині силою й духом досі незвіданим. Ще одну чару поставили в ногах перед Чорнобогом. На голові бога сиділа чорна голубка і чистила пір’ячко. Мор, глянувши на птаху, криво посміхнувся. Батько не любив сентиментів, однак проганяти пташку не став, урочистість моменту не дозволяла гніватися. Четверта чара призначалася Сварогу, вона залишалася стояти на сваржені. А тоді було бучне святкування Посвятин. Коли вранці Мор зі Стрибом підійшли до каменя, то задоволений Мор підняв з-під ніг Чорнобога порожню чару — темний Бог приймав Стрибову обітницю. Чара, що стояла на чорному камені, залишалася повною. Сварог не прийняв Стрибогової обітниці. Батько тяжко зітхнув і сказав:

— Три до одного — то ліпше, аніж двоє до двох, синку! Сварог утримався. Але про це, окрім нас з тобою, ніхто не мусить знати. Це вдруге таке стається, не переживай — ти повноцінний темний, або я не твій батько.

Так, Сварог не прийняв ані його кровної жертви, ані обітниці, і, можливо, тому Стриб досі живий, майже зрадник, майже проклятий рідними, майже проклятий чужими, які вчора вважалися своїми. Щось невидиме берегло його, чиясь ласка чи воля, його — зрадника та зрадженого, жорстокого і справедливого.

Стриб піднявся розкішними кам’яними сходами, зробленими з білого мармуру. З двох боків стояли білі кам’яні фігури людей — чоловіка та жінки, точнісінько такі самі, як у Яровороті перед Храмом Сонця на площі. Люди були вбрані в довгі туніки. В обох на шиях висіли кам’яні обереги: в чоловіка справа — символ Світовита, в жінки — Світоч. Стрибог на мить задивився на ці символи — однакові для всіх світів, тільки в різних околах у них вкладався різний зміст, але чи змінювали вони від того суть… Певне, що так, бо крім символу тут багато важило слово, посил, якими ти наділяв ті знаки. Підійшов до вхідних дверей Храму — ті перед ним розчахнулися. Незмінного служки Пса при вході не вздрів. Ніхто його не зустрічав, але й ніхто не заважав заходити. Його чекали. Все всередині стислося в малесеньку шопту, загусло там.

5. Свічка, світило і віск

— Ласкаво просимо, додому, славний Стрибоже! — тишу розірвало голосне та сильне.

Стриб цим криком був заскочений, якусь мить приходив до тями, тоді подався вперед. Посеред зали стояв його батько з розведеними в боки руками для обіймів.

— З поверненням, синку! — Стриб відчув, як затріщали його кістки в міцних обіймах Морока. Та він терпів, той біль ніщо в порівнянні з тим, що він готовий був почути про своє відступництво та зраду.

Нарешті батько відгородився від сина.

— Сідай, синку, поговоримо. Скільки не бачилися? Овва, багато води спливло, і земної, і небесної. Та я знав, що вернешся, бо ти — мій син, син самого Морока, чи могло статися інакше?

І ні слова докору, навіть натяку на зрадництво. Батько розповідав про останні новини, що сталися в оселищі, поки «блудний син блукав світами», так і сказав «блукав світами». Стриб і не намагався прочитати справжні думки батька, хай-хай — ліпше думати, що то щирі слова, справжня радість від того, що син повернувся. Тут чи не вперше збагнув дурнувату етичність світлих у таких моментах — приватність думки.

Потім був бенкет, галаслива розмова за круглим столом у центральній залі, багато доброго вина, цікавих історій, як він скучив за цим, багато колишніх друзів поруч. Друзів? Можливо, занадто сильно сказано. Ніколи не мав друзів. То були лишень ті, що жили поряд, що мали з ним спільні обов’язки та спільну мету. Друг — той, хто в тобі, з тобою, біля тебе, хай не фізично, а от духом поруч завжди. Донедавна міг другом назвати хіба що Птаху. А вона? Вона його зрадила, підступно та привселюдно зганьбила. В Яровороті на нього пальцем не показували хіба що вівці та голуби, а скільки співчутливих та підбадьорливих слів він почув! Хай їм грець, усім тим словам! Про цю ганьбу, напевне, знають у всіх світах — такі новини швидко розлітаються.

«Відступниця, зрадниця», — стугоніло у голові. «А ти — хіба не зрадник?» — знову і знову запитувало серце, начебто сама Птаха говорила його мовою. Розсердився ще більше, бо йому ніколи і в голову не приходило залишати її одну. Коли йшов навіть на п’ять хвилин, свою душу залишав з нею. Так-так, він ходив до інших жінок, але він ходив до них, несучи туди тільки своє тіло, бо його душа залишалася завжди з Птахою, належала тільки їй. Та вона ж і забрала частинку її з собою, коли пішла, забрала своє тіло, забрала свою душу і тому так нестерпно зараз болить.

Як, як вона могла? Відступниця, що наважилась мати від нього таємниці. Він для неї — відкрита читана-перечитана книга. А може, в тому і біда, що прочитана. Знудилася з ним його Птаха. От через те і кинула, бо він став їй нецікавим. Злився ще дужче. Думав, що знає кожну клітинку її тіла, передбачає всі вчинки, і раптом… Майже ненавидів ті її таємниці і кохав за це ще дужче, клянучи себе за слабкість та безпорадність. «Зрадниця, зрадниця, зрадниця», — гупало в голові, коли слухав дурнуваті історії Щира. «Кохаю, кохаю, кохаю», — віддавало луною в серці. Навіть не силувався посміхатися до тих, хто випивав з ним за його ж здоров’я та щасливе повернення, сидячи поруч за столом, який аж угинався від наїдків та напоїв.

Так жити далі неможливо. Безпорадність гнітила. Вчитель Посолонь його не зрозумів, відмовився допомагати. Самому ж знайти Птаху серед тисячі світів майже нереально. Скільки то часу займе і чи не розминуться вони, коли таке довкола відбувається? Одна надія — на батька. Батько допоможе, він, мабуть, уже знає, в котрому зі світів живе новоспечена безсмертна, якою опікується Птаха. О, він її таки знайде, і вона йому все пояснить. Ні, він не падатиме на коліна і не благатиме прощення. Бо нема за що! Жодна жінка на це не заслуговує. Це вона має вибачитися за біль, який він не годен витримати.

Навпроти за столом сидить батько та грізний володар Морок. Він підпер голову рукою, не зводить з сина очей, а той витріщається десь у простір і казиться, міниться на очах від власних думок. Мор радіє, бо син повернувся і колишня його Стрибожа сутність, відчував, вертала назад, адже той, хто випив з келиха Чорнобогового, не зможе переробити себе, якими б манівцями сам від себе не втікав. Обличчя батька Мора вщент помережане зморшками. Кожна зморшка — то гірке чи солодке в душі. І одне, і друге залишає сліди. З-під чорних брів чорні очі дивляться завжди прискіпливо, пропікають. Здається, тільки син і може витримати той грізний погляд, і ще вона, та, що подарувала йому Стрибога. Син ніколи не запитував про матір. Дружина таки дотримала слова. Радів з цього. Він любить свого сина. Завжди тому вистачало батьківської опіки та уваги, зробив усе можливе, щоб так тривало вічність. Справжньому воїну не потрібна якась там химерна материнська любов. Та дурнувата клята жінка, матір Стрибога, і лишила його через ту Любов. А сина він просто не віддав їй. Справжньому чоловіку не потрібне Кохання. Йому личать справедливість і сила. Син то все мав.

О, як йому боліло, коли його єдиний син, його гордість, його надія, зрікся всіх. Так сильно боліло до того тільки раз — коли пішла мати Стрибога, залишила їх, прикриваючись, мов щитом, мудрими словами про світовий порядок та світовий устрій. Нісенітниця! Не сказала правди. Не змогла? Ні, вона не розуміла, читав в її очах — була переконана в своїй правоті. Відпустив, як і сина, коли той пішов услід за жінкою, чужинкою, ворогом. Проклинав, бажав сину смерті, бажав собі смерті, бо не вберіг, не зміг приготувати сина до такого. Відчував ще тоді, коли його Рать просто примусила відіслати сина до тієї поганки. Жінка з чистими помислами, яку сам не раз бачив і яка йому була через ту чистоту гидка до оскоми, стала його найбільшим ворогом. Чому вона не померла тоді, коли спалили Арату? Її спалили за його наказом, бо Оракул, провісник духів, напророкував йому: «Та, що прийде з Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу». Мав щось зробити, але… Вона якимсь дивом вижила, всупереч усім обставинам, і знайшла прихисток у Посолоня в Яровороті. О, так, у ній жила не тільки звичайна міць безсмертної, там було ще щось, те щось і притягувало його сина до неї і не відпускало. Аж поки вона сама його не відпустила, навіть не так — не відпускає і зараз. Але цього разу Мор знає, як цим скористатися. Проклинав усі світи за те, що все так наплутано в них, у безсмертних.

Коли Стрибог пішов на битву з тією, Мор просидів цілу ніч під фігурою Чорнобога. Чекав, що батько подасть йому бодай якийсь знак. Той мовчав, мовчав і тоді, коли Мор пив мертву воду, мислячи, що хоч так зуміє наблизитися до істини. Істина німувала. Не допомогло, плоть роздирали страшні муки від випитого, але душі було ще гірше. Бо вранці прийшла звістка — Стрибог порушив клятву.