Розділ «Частина перша»

1. Стриб

Вулицею городища йшли двоє. Під ногами ледь чутно шелестіло дрібне каміння, ледача курява здіймалася за тим, хто був попереду. Він упевнено карбував кожен крок, не дивлячись собі під ноги, не звертаючи жодної уваги на чоботи, які покривала сіра смага. Гордо піднята голова, розправлені рамена говорили про його впевненість у собі. Чорний капелюх ховав очі, а тінь від крисів — і уста. Довгий чорний плащ, за спиною рушниця, через плече перекинута чорна шкіряна сумка. Чоловік був високого росту і наче й не дуже поспішав, але той, хто йшов за ним, хоч і не ніс нічого ані в руках, ані за спиною, мусив бігти підтюпцем, бо був чи не вдвічі нижчим, ще не вповні сформованим чоловіком, підлітком. Кожен, хто бачив цю пару, розумів відразу — то йдуть Господар і його Слуга. Втім, цієї ранкової пори на вулицях городища було ще порожньо. Люди відпочивали в своїх домівках. На сході, майже в одну лінію з горизонтом, маленьким колобочком виднілося мляве сонце. День тільки починався.

Сонце в Яровороті ніколи не йшло спати. Воно подорожувало коловоротом по небу, хіба що змінюючи висоту перебування. Вночі, тобто в той час, коли городище відпочивало, сонце рухалось низько-низько над горизонтом північним боком із заходу на схід.

Хатинки Яроворота розташовувалися за колорадіальним сонячним принципом навколо Храму Сонця, який стояв у центрі городища. Вулички відходили від центру промінчиками. Тож подорожування тими вуличками інколи нагадувало кривий танець. Недалечко одна від одної стояли дуже схожі між собою ошатні біленькі двоповерхові хатинки, вкриті очеретом. Їх розділяли чепурні садочки, маленькі грядочки, мальовничі квітники. Майже біля кожної оселі росли квіти. Найбільше було мальв. Мешканці Яроворота інколи жартома говорили, що їхнє городище можна сміливо перейменувати на Мальвограй. Ані бджіл, ані інших комах чи птахів ще не було. Навіть для них було зарано. Хатинки дрімали, підморгуючи сонно своїми круглими вікнами.

Біля одного з таких будиночків, щедро обсадженого різнобарвними мальвами, гордістю господині обійстя, подорожні стишилися і зайшли у вуличку. На подвір’ї стояла така ж сонна тиша, як і в усьому Яровороті. Велет-дуб, що ріс на подвір’ї вже не одну тисячу літ і був завширшки чи не з півхати, начебто спав також. Дрімала і гойдалка, яку Стриб зробив спеціально для своєї коханої, на ній лежало декілька листочків, що впали з дерева. Навіть пес Сірко кудись завіявся, собача буда була порожня.

— Дивись, Остапе, нас тут і не ждуть зовсім, — трохи розчаровано проказав чоловік. Тоді обернувся до того, хто стояв позаду, кинув на траву тобівку, простягнув хлопцеві рушницю. — Візьми, хлопче. А ще плащ і капелюха, та все це добре вичисти, он як усе запорошилося. І той, потім забереш і чоботи. Ох, і натомився ж я.

— Слухаю уклінно, пане Стрибе, — прошелестів ледь чутно голос служки.

Юнак запопадливо поспішив виконувати наказ Господаря. Взявши те все в оберемок, поніс поперед себе до низьких, ледь помітних дверей на першому поверсі, відкрив їх якимсь дивом, хоч руки були зайняті, і розчинився за ними.

Знявши капелюха та плаща, чоловік наче скинув з рамен роки. Світло-русяве волосся надто коротко підстрижене, далеко не так, як зазвичай прийнято в тутешньому краї. Він провів по ньому рукою і сам до себе усміхнувся. В Яровороті Стриб і досі вважався чужинцем, хоча вже мешкав тут не одну сотню літ. Звичка робити все не по-тутешньому тішила його самолюбство, а ще більше розважала пристрасна реакція оточуючих на цю поведінку. Сюди, крім особливостей надто запальної вдачі, належала і манера вдягати не традиційні для місцевих мешканців довгі туніки за коліна, а звичайні короткі полотняні сорочки, підперезані широкими шкіряними ременями. І сорочка, і ремінь завжди зі смаком оздоблені дивними химерними узорами. Прикраси — то справа рук дружини Стриба, Птахи, яка принесла зразки візерунків зі Світу Чотирьох Сонць. Звісно, мову тих оберегів у Яровороті не вміли читати, а хто і вмів, то здебільшого мовчав про своє знання та намагався не чіплятися до Стриба. Один із так званих знавців, здається Дуж, вибовкав якось, що то страшні символи, з отих на межі темного та світлого, де навіть напівтон має неабияке значення і, борони боже, пробувати повторити той взір, невеличка помилка і… Дуж тут несподівано вмовкав, і кожен домислював своє, зазвичай найгірше. Бо всі знають, що коли стояти між двома світами, то легко перехилитися не на той бік. А тримати рівновагу? Ой, то навіть не всім безсмертним до снаги.

Стриб знову сам до себе посміхнувся. Наче й мудрі люди його односельці і безсмертні є між ними, а забобонів… І щодо темряви теж. Темрява у Яровороті, в краї, де постійно світить Сонце, вважалася чимсь геть унікальним, хіба що в глибокому льосі чи у пивниці можна з нею привітатися або ще в страшилках для дітей. Тож «зворотний бік світла» вважався майже забороненим у поселенні. Ніхто вголос не смів навіть бовкнути «темрява», так і казали — «зворотний бік світла», наче саме нагадування про темряву могло її принадити. Стриб любив дратувати тим словом своїх односельців. Правда, безсмертні вже звикли до такої його поведінки. А от смертних, що мешкали поруч, це нагадування кидало в стан трепетного жаху.

О, звісно ж, Стриб доволі легко говорив і про темряву, і про її особливості, без якогось тобі негативу. Його в Яровороті побоювалися. Можливо, через таку його браваду щорічні дебати на добровільних вічах безсмертних та смертних на Коляду завжди збирали дуже багато люду. Спеціально приїжджали гості із-за Забутого Озера, з поселення Білих Вурдалаків, з-за Калинової гори, з поселення Хижих Вовкулаків послухати «дивної балачки». Вчитель Посолонь здебільшого мовчав, коли сходилися на Вічевому Майдані його учні, щоб позмагатися. Це була «баталія» думок двох непримиренних опонентів, Стриба та Птахи. О, так! Та сама Птаха, друга половинка Стриба. Як уживаються поруч вогонь та вода — для всіх і досі таємниця. Суперечки цих двох та їх раті тривали не один день. Здавалося, вони могли сперечатися від одних уродин Сонця до наступних, і то часу не вистачить, а дійство те завше супроводжувалося і різними дивацтвами зі зброярні безсмертних. Вчитель Посолонь припиняв суперечки завше на найцікавішому: вгору летіла жменя вареної в меді пшениці (кутя). Пшениця обов’язково вкладалася у повітрі в орнамент, у якому добре проглядалося зображення кола, рівно розділеного на дві частини. Ще не було жодного разу, щоб якийсь бік переважав. Коли варене коливо мало впасти долі, якимсь чином воно встигало дорогою щезнути, випаруватися в повітрі.

Стриб на завершення незмінно казав:

— Ніхто не знає, яка зі сторін саме те для чоловіка. Пішли, Птахо, додому, там добалакаємо, — зазвичай згорда, переводячи погляд з натовпу в небо, щоразу уникаючи зазирати в очі Учителя. Той знав, здається, про Стриба набагато більше, аніж тому хотілося.

Ох, як тоді кортіло кожному довідатися, про що ті двоє «добалакають» вдома! У відповідь досить-таки сердита Птаха гостро відказувала своєму коханому:

— Навіть дурень знає, що найтемніша ніч перед світанком. Сподіваюся, що рано чи пізно, Стрибе, і в твоїй голові зійде Сонце. Я ж не годна його запалити.

Так, гордовитий, трішки манірний Стриб та його подруга Птаха завжди здавалися оточуючим саме отим поєднанням непоєднуваного. Однак, коли Стриб дивився на Птаху, в очах його таки світало, не було там звично темної ночі, а сходило Сонце.

Темноволоса, зеленоока, завжди щира й привітна Птаха, незважаючи на свій вроджений статус безсмертної, не робила різниці між собою та звичайними смертними. Лікувала хворих і травами, і добрим словом. Не володіла вона, як Стриб, силою погляду, не вміла зупиняти хмари чи наганяти вітри, однак руки мала чарівні, від найменшого її дотику і біль втікав, і наче Сонце всередині, вже, здається, вмираючого знову загорялося, і це продовжувало вік людині. Птаха легко створювала обереги-заслони, перед якими хвороба відступала. Так, смертні помирали не тільки від хворощів, а й від старості. І тоді смерть Птаха робила лагідною і завше уві сні. Стриба ж дивувало отаке загравання дружини зі смертю, він не вповні розумів, для чого рятувати тих, хто і так приречений на смерть. Однак Птаха так не вважала.

— Всі ми однаково діти божі, — відповідала гостро на Стрибові дорікання жінка. — Бо все у світі взаємопов’язано — і рух Сонця, і смерть людини, і народження смертної людини, і народження безсмертного. І наш змішаний світ, один з безлічі! Кому я це пояснюю, наймудрішому серед найдурніших?! Невже? О, Свароже! Наш світ так влаштований, що поруч мешкають і безсмертні, і звичайні люди. І ми потрібні одне одному. А твої теревені про так звану вищість безсмертних анічогісінько не варті. Бо навіть наш світ — один з порогів між двома вимірами. Не вершина. Ми — лишень воротарі. Брамники, якщо тобі так більше до вподоби!

Тоді Птаха скептично махала рукою. Затівати чергову суперечку не варт, все одно кожен зостанеться при власній думці. Так, Птаха зі співмешкання смертних та безсмертних не робила аніякої проблеми, на відміну від Стриба. Проте, якщо по правді, Птаха була чи не єдиним винятком серед безсмертних.