Розділ «Частина друга»

3. Відступництво

Птаха. Його покара і нагорода…

Стояв перед брамою у Світ Ночі та згадував-згадував. Був такий період в історії світів, коли темний бік майже здолав світлий, Світи практично без бою падали на коліна перед темними. То відчувалося в повітрі, мов перед грозою вчувається прихід дощу. Все частіше і частіше всередині смертних брали гору темні почування. Світло у безсторонніх світах згасало. Аж раптом з’явилася дивна сила, нова світла безсмертна й рівновага стала відновлюватися. Її називали чужі — Магурою, свої — Птахою. Вона вміла зцілювати душі, відвертати спокуси, ніколи не втручаючись, тільки витворюючи обставини. Вона наділених особливою силою смертних людей робила сильнішими духом, зміцнюючи словом, яке лікувало, вчинками, які рятували.

А потім… Потім сталося взагалі небачене до цього в жодному світі — якимсь дивом тій безсмертній вдалося домовитися з самою Марою, тою самою незговірливою володаркою смерті, котра дослухалася до порад нової світлої.

І страшна, всемогутня темна сила пасувала і відступала перед словом жінки, нехай і безсмертної. Як взагалі ті дві могли домовитися? Ніхто не розумів і не знав. Мандрували світами різні чутки. Дехто навіть вірив, що Птаха — донька Мари. Тільки батько Мор припинив ті пусті балачки. Птаха-Магура була донькою смертних, і він це добре знав. Самовпевнений і тоді вже майже нездоланий Стрибог, який не програв жодної битви, вперто рвався в бій. Він здолає ту жінку та її силу, він — зможе, він покаже тій неповноцінній, з родини смертних, хто в світах — найголовніший. Однак батько все відкладав і відкладав синове призначення, наче зважував всі за і проти або просто знав щось таке, що не дозволяло йому віддати наказ. Коли ж зрештою ситуація практично вийшла з-під контролю і, завдяки Магурі, майже всі новоспечені відуни стали на бік Сонячної брами, Рать Голів Темного Світу майже заставила Мора відіслати найліпшого серед них на ратоборство. Стрибогу переповідали, як батько заперечував і переконував Рать не робити цього, бо після того стане всім тільки гірше. Та його ніхто не слухав, це здавалося маячнею. Більшість порішила і все. Мор скорився наказу більшості. І Стрибог пішов, бо рвався в бій. Пішов, бо був одержимий війною, боротьбою.

— Стрибоже, сину мій, єдине прохання маю до тебе, тільки не вважай свого батька за старого недоумка, що втратив розум, — не дивися їй в очі, пообіцяй мені, бо…

Може, якби батько продовжив і сказав, чому не дивитися, все склалося б інакше. А так — у них не прийнято перебивати старших, перечити чи перепитувати, тому Стриб лише кивнув, погоджуючись. Попросив батьківського благословення і пішов… Щоб повернутися тільки через тисячоліття, і причина його повернення та сама, що й причина відходу. Жінка зі світу світлих. Магура, Птаха.

Він уперше побачив її в Світі Чотирьох Сонць. У її світі, в якому вона народилася і тому так вперто його захищала.

Вона стояла перед хатою молодої відунки. Стояла і чекала на нього. Зобачив її здалеку, навіть не так… Не побачив — відчув присутність. Ще такого не траплялося з ним, зазвичай так легко відчував тільки свого батька. Це виглядало наче дивний передзвін, гучний і разом з тим далекий-далекий, тоді раптом у голові з’явилася картина блакитного неба, а потім огорнули приємні пахощі. І лишень після того з’явилася вона. Маленький світлий промінчик серед чорноти, яка витала довкола. Забув враз, що вона — небезпечний ворог, забув батькові застороги, обіцянку, дану йому, — «не дивитися в очі», забув про все. Прагнув одного — зазирнути в її серце, пізнати душу. Стояв і млів, милувався красивою жінкою, її тендітністю, ловив себе на думці, що не зможе нічого їй заподіяти і не від того, що слабший, навпаки через те, що сильніший. Жінка виставила перед собою, мов щит, свої тендітні рученята. То виглядало радше не як захист чи грізний знак, а як волання про допомогу Вона також здавалася збентеженою. Якусь мить вони стояли, витріщаючись одне на одного, — вороги та недруги.

І що зробив тоді грізний Стрибог, який до цього не програв жодної битви? Він просто бовкнув перше, що влетіло в голову:

— Достойний супернику, чи не змогли б ми з вами домовитися?

Ага, домовитися! Так, таки так. Темні ніколи ні з ким переговорів не вели. Після почутого ті дві білі руки так і зависли в повітрі, на півдорозі до здійснення своїх намірів.

— Пощо? Поговорити? — голос був незгіршим від картинки.

Вирва затягувала його, а він зовсім і не пручався, бо був упевнений, що контролює ситуацію.

Жінка повільно опустила руки. Тендітні білі крила, а не руки. Стрибог навіть посміхнувся з такого порівняння. Біла лебідка, яку зараз проковтне страшний крилатий Змій. Чи не проковтне? Підійшов ближче. Не відчував довкола жадних чар, хіба що десь вдалині, над хатиною тої дівчини, за яку виник спір, у повітрі мерехтів Боговник. Перед Стрибогом стояла вродлива тендітна неозброєна пані, яка майже вірила своєму ворогові. О, скільки разів він спокушав жінок такими словами? Правда, то здебільшого були смертні. «Легка здобич, батьку, та ваша безсмертна. І чого б я мав її боятися? — говорив сам собі впевнено, майже вірячи в сказане, — я от тільки пограюся з нею трішки, як кішка з мишею, зовсім-зовсім трішки».

Вона стояла мовчки, дивилася на нього очікувально. Стрибог підійшов ще ближче, майже впритул. Міг добре розгледіти довгу білу сукню аж до землі, рукави якої щедро помережані солярними знаками — світлі люблять Сварога і його символи. Довге чорне волосся спадало на плечі. На якусь мить замилувався складеними в ображений дитячий бантик рожевими губками, потім осмикнув себе — це не звичайна жінка, дурню, це ворог — підступний і сильний. Ліпше він тоді відразу напав, як зазвичай — без попереджень, підступно. Але ж то була жінка, хай ворог — але жінка. Вродлива і така беззахисна. І раптом та жінка подивилася йому в очі. А він? Він забув відвести погляд, як то обіцяв батькові. Вдихнув і чомусь забув видихнути, так і стояв, здається, вічність, наче боявся сполохати те, що дивними чарами почало зв’язувати тих двох з протилежних світів, які ще пару миттєвостей тому палко ненавиділи одне одного. З марева його вихопило інше, раптом спиною відчув, що його побратим Щезун, вважаючи «захитування уваги» ворога — мудрим маневром, готував випад у бік безсмертної. Діяв майже інтуїтивно — навіть з деякою люттю та бажанням уберегти жінку, його жінку. «Вона моя?!» — перепитував чи переконував себе. Щезунові дозволені чари розбилися об такі ж темні чари, підставлені Стрибогом, і зрикошетили в самого Щезуна. Вони його знесилили на деякий час. Поруч почув ніжне, ледь чутне:

— Дякую.

Коротке куце слово… Свідомість відключається. Звідкілясь на світ божий вилізає та його сутність, про яку він тільки здогадується, вважаючи власні добрі поривання щодо ворога, які інколи на нього находили, простою слабкістю. Він не знав, що всередині може стати так добре від мовленого слова, то не зрівняєш ні з чим — ні з задоволенням від перемоги над ворогом, ні з задоволенням від ночі кохання з розкішною жінкою, найдосвідченішою, найсолодшою. Всередині розлилося тепло. О, так, його холодною серединою розливалося тепло, там наче щось увімкнулося. То було і страшно, і млосно, і добре, і разом з тим гидко. Гидко, бо він злякався себе іншого. Справжній воїн війська Морока не може робитися таким слабаком. І Стрибог тоді ганебно втік з поля бою, переможений не чарами, не силою відворотного чи приворотного зілля Птахи-Магури. Його тоді здолало геть інше. Втікав, не розбираючи дороги, подалі від неї, найогиднішої і найпрекраснішої, з очима на півсвіту, втікав не додому, бо вдома з’явитися зараз — це ж встид, засміють: син Мора програв битву Жінці. Це ж і для батька ганьба, син Морока — слабак… Та й це не найгірше. Найгірше інше — темні легко його прочитають, а відступників у його краї карають нещадно. Ні — не смертю, забуттям. Хоча можливо йому б і простили, враховуючи попередні заслуги і те, чий він син.

Та начхати на все, начхати. Річ у іншому. Мусив сам розібратися зі своїми дволиками, гордість не дозволяла волати про допомогу. Бо що ж він скаже батькові? Дайте ліків від… Від чого? Як воно називається те дивне і страшне водночас, що вже залізло досередини і не збиралося з неї виходити, а навпаки — майже поглинуло, з’їло його. Стрибог забився в найтемніший світ, у найглухіший кут, у якому нема ні світла, ні темряви, де блукають загублені сірі. Закрився від усіх: зачинив помисли, мрії, бажання, надії. Ніхто не зміг би зараз їх прочитати. Думав, може, так йому стане ліпше і марево поступово розвіється. Але ті очі в півсвіту не відпускали. Нічого не зміг із собою вдіяти. Він — найжорстокіший у темному світі — поводив себе жалюгідно. Врешті, на сьомий день, наче трохи попустило і Стрибог, зібравши всю волю в кулак, вирішив подивитися в очі своїм страхам, він бо справжній воїн, а миті слабкості у всіх бувають. Он і батько колись розповідав про те, що і з ним різне траплялося, але тут найперше перебороти себе, бо найважча перемога — то перемога над собою. Він знав, де шукати світлу. Вона досі в Світі Чотирьох Сонць, відчував її.

Він з’явився вчасно. Її оточили, майже знесилили, зв’язали чарами його побратими. І він, не роздумуючи, став на її бік. Наймогутніший у Світі Ночі став на бік Світу Дня. Відчув, що двобій із собою якомусь своєму Я він програв, навіть не розпочавши.