Розділ «Частина друга»

— Стрибе, синку!

Озирнувся. В очах Стриба ще жевріла надія, але натомість він почув:

— Будь ласка, не роби того, про що жалкуватимеш, і того — а це вже гірше, аніж наші з тобою перепалки, — чого вона тобі не зможе простити. Світло і темрява — то лишень два боки одного цілого, пам’ятай, найважливіше в тому не загубитися, шукаючи себе, не зійти на пси, на сірість. Ти досі шукаєш. Птаха про це в листі тобі дала зрозуміти. Слова, синку, мають страшну силу, не поспішай ними вбивати і не поспішай карати.

Стриб криво посміхнувся:

— Я не ваш син, пане. Ніколи ним не був і, напевне, не стану. Чи не зумів стати, думайте, як знаєте. Та… Я знайду Птаху, з вами чи без вас — знайду. І плювати мені на всі на світі слова і на всі темні та світлі світи. Мені без неї всі вони — однаково безбарвні. Я вже без неї просто не вмію жити. А ви, кажете, жити без неї. Я жив колись. Пам’ятаєте Стрибога?

Учитель не відповів. Кожен має вибір — ким йому бути. У Стриба він також є.

Стриб за багато віків устиг звикнути до Яроворота, до способу жити в чужому для нього попервах світлому світі. Так, він досі залишався сином свого батька. І чомусь, коли пішла Птаха, таким очевидним воно враз стало для нього. Скільки років намагався не думати про це, проклятий та зневажений своїми. Хіба що коли-не-коли ті, що мали б стати його ближніми, натякали на це, проте слова не зачіпали за живе. Бо поруч була вона, та, що заступила йому і матір, якої ніколи не знав, пам’ятав хіба що її запах, і батька, і рідний світ, ставши тим усім відразу.

І ось вона пішла… Всі натяки, недомовки ближніх та чужих, внутрішнє сумління, докори совісті вигризали зсередини. Пекло і боліло нестерпно там, де душа.

Мав щось з цим зробити. Учитель його не розумів. Відмовлявся розуміти. «Поживи без неї, спробуй» — наче вирок.

Ні! Нізащо! Ніколи!

Коли він підходив до Західної брами Яроворота, Сонце стояло в зеніті, перисті хмари встигли набути обрисів купчастих. Якщо й далі так буде продовжуватися і яроворотці нічого не робитимуть, все може закінчитися не зовсім добре. Всі це розуміють. Певне, для цього зараз у Центральній Залі Сонячного Храму зібралися світлі безсмертні на свою нараду. Стрибу там робити нічого, вже знав — будуть домовлятися і складати оборонні плани, а всі ті розмови ні до чого, у нього — інша мета, інша ціль. Ті всі світи могли навіть завалитися, пропасти, тільки б Птаха була поруч. Мав спробувати пояснити їй, бодай раз зазирнути в душу, тільки разочок і все. Тоді й померти не шкода.

Перед брамою зупинився. Зазвичай слід було виконати певний ритуал, щоб вийти з Яроворота. Браму охороняє Рарог, вогняний крилатий сокіл з Райського саду. Його пишні вогняні крила звисали вниз, затуляючи собою вихід зі світу світлих. Він наче спав чи то дрімав, опустивши донизу голову. Стриб на мить замилувався цим диво-птахом. Кожна пір’їнка на ньому — маленьке вогнище, зараз воно спокійно горіло, переливаючись вогнисто-золотистими барвами. Так і хотілося погладити сокола. Та добре знав — то небезпечно. Хіба можна торкнутися вогню? Можна, звісно, якщо вже так дуже кортить вмерти. І хоч Стрибу зараз було до всього, крім Птахи, байдуже, він не стане цього робити, бо то йому не допоможе, попече лишень руку, а душі й без вогню боляче.

Стриб голосно закашлявся. Рарог стрепенувся, пір’їнки-вогники зробилися насторожено-колючими. Уздрівши Стриба, заспокоївся. То був свій. Та й Посолонь попереджав про можливість його з’яви тут і наказав не чинити опору. Рарог — добрий служка. Сокіл майже урочисто підняв вгору свої крила, дозволяючи проходити. Стриб вклонився в пояс Рарогу. Він поважав цього мудрого воїна — той без зайвих теревенів завжди чесно виконував накази. Чоловік став на поріг Західної брами, заплющив очі. Посолонь його відпустив, зрозумів, благословив? Рарог його випускає. Ну, що ж… В голові уява вималювала світ, куди хотів переміститися перед тим, як переступити межу. Та й ця брама провадить в одному напрямку. «Світ Вічної Ночі», — прошелестів губами ледь чутно.

Коли через мить розжмурився, то побачив, що опинився на березі річки. Річка Смородинна. Чи, як там кажуть у Світі Єдиного Бога, Забута-Незгадана. Роззирнувся. Довкола стояла мертва тиша. Аж зіщулився від несподіваної відсутності звуків. Скільки разів він стояв на березі цієї ріки? Безліч. І тоді коли був Стрибогом, і коли став Стрибом, ріка діяла на нього однаково — хотілося якнайшвидше дременути подалі. В ріці жила не тільки Мертва вода з Чорнобогового джерела, в неї вливалося ще одне Прокляте джерело з чорною водою. Мертву воду подолати можна, чорну навіть безсмертному важко. Тому вона й тече тут, надійно оберігаючи Світ Відтіні від ворожих намірів. Калиновий міст — єдиний перехід на той берег. Перед мостом широкі ворота. Яроворот має чотири брами-проходи, цей світ має одну. Світ Вічної Ночі набагато простіший, аніж світ світлих, і тому дисциплінованіший.

Ворота замкнені. Звичайно, ні сторожів живих, ні охоронців крилатих. Засув, через який не пройдеш, якщо тебе з протилежного боку не ждуть тіні, які все бачать, чують і підкоряються наказам одного Господаря. Як його тут приймуть? Після того як зрадив своїх, прокльони та кпини посипалися на його голову. Приятелі, рідні, мешканці темного боку не сприйняли його вибору, згадував той час з гіркотою. Ті прокльони його тоді не дістали, навіть не зачепили, жодного шраму ні на душі, ні на тілі, бо його берегли кохання, світло Яроворота, відвертаючи зло, слова, дії… А зараз? Зараз єством усім відчував — захист майже втратив. Його ніщо не берегло, хіба що благословення Вчителя. Доволі слабкий захист, але й він діяв, якщо досі з ним нічого не трапилося. Зараз опинився сам на сам зі своїми, які стали чужими, пішов від тих, для кого своїм так і не зумів стати… Відчувався голим — як усередині, так і зовні.

На воротах наче щось заворушилося. Тіні ожили. Вони його впізнали і чекали наказу Господаря.

Стриб також терпляче чекав своєї долі, чекав та згадував минуле.

Тоді його звали Стрибогом. Жорстоким і справедливим володарем таємних дум, нестримних бажань, жорстоким воїном. Був швидшим од вітру, мудрішим од сонця, міцнішим од дуба. Батько Стрибога — Морок, чи Мор, завше пишався своїм сином, вважаючи того найдостойнішим прийняти владу з його рук, коли настане пора. Скільки війн та боїв на той час було виграно, скільки людських душ зваблено, переведено на темний бік ним особисто. Тоді вірив у те, що робив, — щиро та віддано. Смертні завжди залишаються смертними — слабкими, нікчемними, тупуватими, і єдине, що мають цінне, — то безсмертна душа в задрипаній оболонці тлінного тіла. О, так! Її можна було, хай не всю, спробувати підкорити собі, звабити, підкупити… Хоча не розумів тоді, чому світлий бік завжди зоставався в людині, хай тільки на денці, але животів навіть у найчорнішому місці ледь-ледь помітним промінчиком. Інколи аж сумніви огортали — невже світлий бік сильніший? Та сонце в світлих світах на ранок відповідало йому промовисто — тінями.

Смертні люди. Досі не зрозумів, як до них ставитися. Про любов не може бути мови, а повага? Смертний завжди самостійно робить вибір, як, зрештою, і безсмертні. Багато чим схожі, однак… Спокуси, зради, бажання стати ліпшими, вирізнитися серед юрби, піднятися над нею, і все це тепер, зараз, відразу — перетворювало смертних на заручників легковірних, бо обставини сприяють, топлять. Одні віддають перевагу широкій, вимощеній якісною бруківкою трасі, платячи, звичайно, за це певну ціну. Інші, навпаки, не шукають легких доріг, бредуть бездоріжжям, на якому легко зашпортатись, впасти, зламати собі шию, життя, однак душа безсмертна в смертному тілі залишається неушкодженою, нерозхлюпаною. Чи багато серед смертних таких, які про це думають? Ні! Однак зустрічаються. Траплялися, звісно, випадки, коли душу розривало на шматки, кожен випадок унікальний — через любов до себе, через відчай. Отак і з’являлися на світ пошматовані душі, що стали духами — перелесниками, літавицями, мамунами, щезниками… Та ніколи не можна вважати їх союзниками. Залежно від того, який шмат душі зробився духом, так вони й чинять — або допомагають, або мстять.

Смертних у поселенні темних ніколи не було, за служок правлять тут тіні, які мовчки справляються зі своїми обов’язками, без заперечень та нарікань. Не те, що в Яровороті. Там Стриб мешкав поруч зі звичайними смертними, які легко й невимушено дозволяли собі сперечатися з безсмертними, кепкувати над ними, заперечувати їм, інколи навіть повчати. Довгенько до цього звикав. Так і кортіло інколи заклясти базікала чи обернути язикату сусідку Ганьку на сороку.