Сєра

чорнобильських сталкерів по кабельному тіві.

Але Прип’ять зустріла Шмальгаузена іншою. Він ніколи не міг подумати, що

вона саме така, яка є. Тиха і помірна, втопаюча у несамовитій амазонській зелені та

неймовірно темна вночі. Там ти нікчемний відбиток сучасності серед похмурого

каркасу минулого. Серед прохолодного бетону, в пошуках прихистку на ніч, ти

провалюєшся у темряву нічного міста без жодних вогнів. Тиша і легенький вітер

свистить роззявленими пащами під’їздів і битими вікнами, в які боїться заглянути

навіть яскраве місячне світло.

Маркіян Камиш “Сєра”

75

Вперше Прип’ять зустрічає нічних гостей лабіринтами висоток і здається

нескінченних розмірів мегаполісом, де заблукати на все життя — твоє неминуче

завтра. А потім, ти прокидаєшся ранком і бачиш цілком типове провінційне містечко,

цілком нестрахітливі сонячні пейзажі. Ти будеш ганяти центральною площею,

лазити на оглядове колесо, бухати на каруселях, і, нарешті, таки знайдеш

радіоактивний брухт, і ви питимете далі. І взагалі — твоє повне право посидіти тут

пару днів, аби насолодитися атмосферою.

Щось типу такого мелькотіло в голові Шмальгаузена, коли вони в сутінках

перли через прип’ятські кущі і пробували знайти підходящий будинок серед цих

джунглів по вулиці Лесі Українки, аби заварити чаю, скурити по дві і завалитися