Розділ «КОРОТКІ ПОВІСТІ»

— Та це ж у Гаврюші собака здох, — сплеснула в долоні баба Груня. — І, мабуть, він його закопав…

Гаврюша озвався з-за тину:

— Ну й люди! Бач, Михайлович, що за люди? Бач? Що за сусіди? Все доносять…

— Навіщо ви падаль в чужому саду закопали? — суворо запитав лейтенант Затуливітер.

— Дак я ж під дерево. Щоб росло краще. Ну й люди. Ну й сусіди. Бачиш, Михайлович, які сусіди…

Ти, читачу, мабуть, переконався в такій істині: чим далі людині треба, тим більше вона спішить. Чим більше спішить, тим більше втомлюється. А чим більше втомлюється, тим менше проходить.

Та натура людська така дивакувата, що, знаючи всі істини, вона все одно діятиме їм наперекір.

І Курочка спішив. Спішив багато зробити. Він і писав, і співав, і читав лекції. Люди, які міряли свій життєвий шлях по нажитому багатству, вважали, що наш герой ганяється за довгим карбованцем. Люди, які все довкола бачили тільки через призму своєї пихи, вважали, що Курочка ганяється за славою. А він ні за тим, ні за іншим не ганявся. Гроші ганялися за ним.

А він жартував: «Мене завжди влаштовує стільки грошей, скільки у мене є. Я — Курочка. Мені багато не треба».

Щодо слави, то герой наш також мав на неї свій погляд. «Хто не любить славу, той не достойний її, — казав він. — Але славу, як і жінку, треба любити в міру своїх природних даних. І не дуже нею захоплюватися. Інакше в найбільш несподівану годину вона піднесе тобі гарбуза».

Отже, герой наш спішив.

«Живу як на вокзалі, — казав він. — Завжди щось доганяю. Завжди чогось чекаю. І часто, буває, сідаю не в той поїзд».

Так вийшло у нього з Люнею. Ступивши колись за нею крок, він сів не в той поїзд. І цей поїзд уже набрав такої швидкості, що зупинити його абсолютно неможливо. Стрибати з нього на ходу — також усі шанси скрутити собі голову. Зоставалося тільки одне: їхати до першої-ліпшої зупинки.

Так він і зробив. На першій зупинці зійшов із поїзда. Але Люня була не з тих. Оте сказане нею колись «уже в кущі» не було кинуте на вітер. У Люні стільки енергії і блудних сил, що вона ще не одного з кущів витягне.

Головний редактор журналу «Струни серця» Пилип Недайбоже сидів у своєму керівному кріслі і думав: знімуть чи не знімуть? Сімдесят скоро стукне. А може… І солодко в грудях стало від такої думки. Чому ж не заслужив? Стільки років редагує такий журнал. Покосився на лацкан піджака, ніби там вже блищало те, чого так хотілося… Саме в цей час зайшла секретарка:

— До вас якась жінка. Вагітна…

Недайбоже скривився:

— Чого вона хоче?

— Не знаю. Каже: «Мені треба тільки до головного».

Це вже знов щось учворили. Не дадуть на пенсію спокійно піти.