Розділ «Частина третя Полювання. Кров за кров!»

Невже знову лови на нього, Чеслава?! Ось воно звідки, відчуття небезпеки, що мучило його всю ніч! І чого це дядько так старається? Ні, неспроста це він…

Далі молодий мисливець просувався з більшою обережністю, бо не лише Сбислав міг бути поруч і шукати його. А гідну відсіч дати він ще навряд чи зміг би…

Чеслав, ступаючи з валуна на валун, почав підніматися до свого сховку і тільки біля самої кам’яної стіни помітив, що там на нього вже чекала Мара. Баба з’явилася перед ним, немов вийшовши з кам’яної тверді, відокремившись від її поверхні. Ще мить тому її не було, і ось вона вже тут. Можливо, Чеславові так здалося, тому що знахарка від прожитого часу сама стала нагадувати цю давню сіру стіну і виглядом своїм, і твердою вдачею. Тому й не розгледів стару одразу.

А сама її поява зовсім не здивувала юнака. Мара все ще піклувалася про хлопців, обробляючи їм рани та приносячи їжу. Чеслав привітно кивнув їй:

— Сил і здоров’я тобі, Маро! — і немов виправдовуючись за свій стан, що вимагає її турботи, додав: — Ще кілька днів — і вже сам полювати спробую, а поки ще сил не вистачає лук натягнути, та й рани тривожать.

Але знахарці, вочевидь, було не до того.

— А сили-то тобі саме й знадобляться… — притисла юнака поглядом знахарка. — Не з доброю звісткою я до тебе, хлопче. Ще одне лихо може статися в городищі…

— Говори… — напружився Чеслав. — Я вже біди збираю, як гриби після дощу… — і намагаючись випередити відповідь, тихо запитав: — Болеслава?

Мара заперечно похитала головою:

— Видіння мені було… погане… А зранку й звістку з городища принесли… Прознали в городищі, що дівка, яку ти з лісу привів, крові роду Буревоя…

«А от і сон мій справдився, — вдарило в груди Чеславові. — Чуття не підвело. І саме про Неждану це знак був, а не про що інше. Їй небезпека загрожує!..»

Чеслав узяв Мару за руку й відвів від входу до схованки. Він не хотів, щоб про те, що трапилося, почув В’ячко.

— Звідки прознали? Адже про те знали тільки батько, вона та я. Батька вже немає, а я нікому не говорив. Звідки?.. — гарячкував Чеслав.

— Про те не мене запитуй, — баба відійшла й сіла на камінь.

— А що народ? — Чеслав підскочив до знахарки й, присівши перед нею навпочіпки, заглянув їй в обличчя.

— Народ говорить, що це вона на селище й рід Велимира лихо накликала. Що з її появою смерть прийшла. І це їхній, проклятий нашими предками рід Буревоя у всьому винний і біди з нею на нас наслав.

Чеслав підхопився:

— Але це брехня! Злість та дурість людська! У тім немає її провини, я знаю. І в городище я дівку привів… — щосили ударив він рукою об руку, але навіть не відчув болю.

— Кожен своєю стежкою в житті йде, хлопче, — урвала його Мара. — І я тебе, як вів її від мене, попередила, що на слизьку стежинку стаєш, та ще й дівку із собою тягнеш. Не послухав бабу…

— Ай! — відмахнувся від неї Чеслав. — Що вже тепер? — Винний, визнаю… Та й себе пересилити не міг!.. — і зовсім уже тихо, імовірніше, собі, ніж знахарці, додав: — Та й зараз не можу…