Зате хлопчаки не вгамувалися і лише за воротами відстали — їм до капища сьогодні дороги не було.
Тільки перед самим святилищем, біля підніжжя пагорба, Неждана стрепенулася, немов підбитий птах, і завмерла. Думка про те, що вона має стати перед верховними божествами чужого племені, на їхній суд, зробила її ноги кам’яними.
— Ну, ну, дочко, наш Даждьбог милостивий і справедливий. Усе бачить, усе відає, — шепнула їй просто у вухо, підійшовши до дівчини, Болеслава.
Неждана йшла стежкою, що утворилася перед нею, повз людей, які розступилися, опустивши очі, не дивлячись їм в обличчя. Спершу вона спробувала дивитися на них, очікуючи побачити розуміння й можливе співчуття, але бачила лише цікавість, страх, а то й відверту ненависть. Вона лише одного разу обернулася до Болеслави, що йшла за нею, з німим запитанням: «Чому?»
— Не бери до серця, дочко, вони лише бояться… Це зо страху очі такі… — тихо відповіла їй Болеслава.
Але від тих слів Неждані не стало спокійніше. Бояться кого? Її?!
Зробивши ще кілька боязких кроків, вона постала перед Радою.
Суворими й навіть жахливими здалися дівчині обличчя чоловіків, що вирішували її долю. Злом і холодом повіяло від них. А тиша, що накотилася на юрбу, підсилила жах, що підступив до дівчини. Від усього цього їй захотілося заплющити очі, затулити вуха, щоб не чути, зіщулитися, а ще краще — птахою вільною відлетіти з цього страшного судилища й податися далеко-далеко… до городища свого, дому рідного, до крові своєї…
І цієї миті, можливо, дійшовши до самого краю свого страху та розпачу, згадала Неждана, що сама вона дочка голови нехай і проклятого ними, але не менш славного для неї Роду. І негоже їй соромитися того. Немає за що! Нехай знають!..
І тому замість остаточно поникнути дівчина несподівано для всіх присутніх, відірвавши погляд від землі, з гідністю підвела свою прекрасну навіть зараз голову й подивилася на них великими чистими очима.
Її рух, звичайно ж, не залишився непоміченим, викликавши шепіт присутніх, а потім і гомін здивованої юрби: «Із чого б це голову так задирати чужинці?!»
— Диви, як гордовито випросталася, поганка! Може, ще чиєї погибелі шукає?! — обурено процідила оточена подругами Зоряна.
— Оце вже краще, люба! — долинув звідкись такий тепер рідний шепіт Болеслави.
І це ще більше додало їй упевненості. Ні, що б там не сталося і що б не вирішили зробити з нею ці жахливі люди, вона прийме це, як і личить жінці її племені. Тільки на ідолів чужих побоялася підняти погляд Неждана.
Тим часом народ уже потроху почав нудитися та виявляти нетерпіння, оскільки невідомим було рішення Ради. Почулися вигуки та спонукання найбільш нетерплячих та запальних донести до людей мудрість поважних мужів.
— Говори вже, Зимоборе… мля-мля-мля… не мордуй людей невіданням! — не витримав і найстарший дід селища Божко. — Оголоси, що ми вирішили!..
Нервово покашлявши і явно незадоволений тим, що повинен був сказати, черевань Зимобор подався трохи вперед і прохрипів:
— Усі знають, що змусило зібратися Раду нашу… — почекавши, поки народ стихне, захрипів далі: — Нині Чеслав, син Велимира, привів із лісу дівку в городище наше і, як тепер стало відомо, не просто дівку, а дочку Буревоя, з роду, проклятого предками нашими.
У юрбі знову почувся шум і гомін обурених та швидких на розправу:
— Позорище для нас!.. Негоже то — волю предків порушувати!.. Гнати погану!.. У річку її!..
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чеслав. В темряві сонця» автора Тарасов В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя Полювання. Кров за кров!“ на сторінці 22. Приємного читання.