Розділ «Частина третя Полювання. Кров за кров!»

Вислухавши жінок, Болеслава довго мовчала, а потім вимовила:

— Тільки Рада та Великий Даждьбог скажуть, чи так це, чи ні, — повернулася й увійшла в дім.

Рада зібралася наступного ранку…

Неждана й Болеслава очікували на її рішення, причаївшись за дерев’яними стінами свого дому-прихистку. Ніхто не порушував їхнього самітництва, незважаючи навіть на те, що люди палали з цікавості. Мабуть, боялися. Боялися пристріту від Неждани.

Дівчина сиділа в темному куті, тиха й поникла. Вона не могла зрозуміти, у чому її провина. Потрапивши сюди не зі своєї волі, спершу боячись і відкидаючи все й усіх, вона мимоволі поступово почала звикати до життя в домі, куди привів її Чеслав, до доброї та по-материнськи чуйної Болеслави, до інших домочадців, до їхніх звичок та порядків. Вона, звичайно, часто згадувала своє втрачене городище, своїх рідних, родичів, але тепер вони були так далеко, а їй треба було якось пристосовуватися до іншого життя.

Уважна до всього, що відбувалося в її господі, Болеслава, побачивши якось заплакані очі Неждани, просто, без розпитувань сказала, що така, видно, її дівоча доля.

Доля! Неждана через свої юні літа не знала й знати не хотіла, що це таке. Невже упокоритися?

Коли навколо дому Велимира закружляв раптовий танок смертей, Неждана щиро переживала кожну втрату, співчуваючи родині. Та невдовзі їй довелося взяти на себе клопіт про дім і господарство, бо злягла від горя Болеслава.

Одноплемінники співчували горю, що впало на родину Велимира. Почасти це співчуття поширювалося й на Неждану, яка опинилася під їхнім дахом. Але тепер ці люди боялися її й обвинувачували в таких страшних діяннях, за які — вона знала — у її племені можна було наложити життям. Ворожнеча й прокляття, що лежали між двома Родами, робили її небезпечною для них, а отже, винною. Хоча в чому її провина?! Їй і самій було страшно. І так самотньо!

Вона немов крізь сизий дим від погано розпаленого багаття згадувала своє колишнє дівоче життя, свої маленькі й більші радощі й прикрощі, які тепер здавалися зовсім дріб’язковими, і з жалем і гіркотою думала про те, якою неслухняною та необережною була, порушуючи заборону батьків самій виходити з городища…

Згадувала вона й Чеслава — винуватця всіх її бід, і то сердилася на нього, то бажала, щоб він опинився поруч і захистив її від усіх напастей. Але його не було…

Болеслава як могла заспокоювала дівчину, але сама тим часом розуміла, яка небезпека загрожує чужинці, які заборони порушив її любий Чеслав, укравши та привівши полонянку в їхнє плем’я.

Коли сонце почало хилитися до заходу, за Нежданою прийшли кілька чоловіків, щоб провести її до капища Даждьбога Великого. Так розпорядилася Рада. Дівчина мовчки і якось зовсім уже байдуже рушила за ними. Болеслава, незважаючи на слабкість, пішла з нею.

Жінка бачила, як з-за осель чи з іншого укриття і зовсім вже мало хто відкрито, але з побоюванням спостерігали за їхньою ходою ті з нечисленних одноплемінників, хто не подався ще до святилища.

Навіть Крива Леда виглянула зі своєї халупи й, стрельнувши на них єдиним видющим оком, сховалася в тінь. Кажуть, вона зовсім тепер не виходила зі свого житла зо страху.

Паливоди-хлопчиська, побачивши їхню процесію, галасливою юрбою прилаштувалися за ними, улюлюкаючи, рикаючи й свистячи, але боячись наблизитися. Серед них біг і дурник Вишата, щось бурмочучи собі під ніс і час від часу вигукуючи:

— Чужачка!.. Чужачка з лісу прийшла!.. З лісу прийшла, лихо принесла… Чужачка! Чужачка!.. Лихо принесла!..

Болеслава, суворо глянувши на нього, посварилася:

— Негоже так, Вишато! Не малий же ти!..

І Вишата, послухавшись, гепнув себе в груди кулаком і, заявивши: «Вишата — хлопець уже ого-го!..» — замовк і далі йшов спокійно.