Розділ «Частина друга Утікач»

«Вона робить те, про що в селищі шепнуться, але насправді не знають, і вже точно ніхто не міг би сказати, чи правда це… Стара розмовляє… Спілкується… Але з ким? Невже з Великими? Або ще з кимсь невідомим… З ким же?.. Може, тому Колобор так і ненавидить її?.. А може, саме тому вона й гнана?..»

Він, як заворожений, дивився на стару знахарку, боячись потривожити й перервати її заняття. Але жінка, очевидно, відчувши на собі такий пильний погляд, раптом різко повернула голову в його бік. Цієї миті Чеслав був готовий заприсягтися, що побачив у її очах блискавки. Справжні блискавки!.. Але це тривало лише мить. Відтак юнак уже не був упевнений, чи бачив це насправді, чи йому приверзлося і в очах знахарки мерехтіли лише відблиски багаття. Наразі на нього дивилися вже такі знайомі очі Мари, тільки дуже вже сердиті.

— Чого тобі? — зло і якось скрипливо майже викрикнула Мара.

Під враженням від побаченого й від такої неочікуваної злості Чеслав навіть не знайшовся, що й відповісти.

— Язик відсох, хлопче? — не давала йому спуску господиня.

— Не відсох…

— Говори тоді, навіщо прийшов.

Мабуть, не на жарт розсердив він стару самітницю. Диви, як визвірилася! Такою він її ще не бачив. Невже тільки тому, що зазирнув у її таємницю? А то чого ж іще?!

— Я довідатися прийшов, що в городищі сталося.

Мара подивилася на нього довгим поглядом, у якому вже зовсім не було злості, а тільки втома та багацько прожитих років. Потім відвернулася і, дивлячись на язички вогню, якось знесилено вимовила:

— Голубу ранком мертвою знайшли…

«Ось яка луна в цій печері! Дивно! Раніше ніколи не помічав такого… Мара сказала, що… Голубу…»

На превеликий свій подив Чеслав нічого не відчув. Ні гострого болю, ні хвилювання. Ось тільки чомусь сказане Марою то наближалося до його вух, то віддалялося і, вдарившись об кам’яні стіни печери, знову поверталося до нього… А він, немов частина цієї байдужої печери, не хотів приймати ці нав’язливі звуки й усвідомлювати їхній страшний зміст.

«Голуба!.. Ось і відповідь на всі знаки… Вона була… Була…» Скільки він себе пам’ятає, вона завжди була поруч. З нею вони росли, дорослішали, з нею він уперше пізнав, що значить бути з жінкою… Вона була його першою жінкою!.. Ні, він не відчував до неї тих почуттів і того хвилювання, що до Неждани, але вона була частиною його родини, його життя. І ось тепер її немає…

— Хто її?.. — запитав чи нарешті видихнув Чеслав.

— Ніхто не знає, — продовжувала дивитися на вогонь Мара.

— А ти що скажеш?.. — Чеслав зрушив із місця і, підійшовши до багаття, сів навпроти знахарки так, щоб бачити її обличчя.

Мара перевела погляд із багаття на гостя й у її очах знову був колючий холод злості.

— Мені звідки знати?

Але Чеслава це не збентежило. Він хотів знати… Йому потрібна була відповідь.