Розділ «Частина друга Утікач»

Вони дочекалися, поки хлопці повернулися до хатини.

— Я його біля самого капища примітив… — ще не порівнявшись зі старшими, повідомив Борислав. — Він від дерева до дерева перебігав… — від бігу хлопець важко дихав, а обличчя його зробилося яскраво-червоним.

Миролюб, що йшов слідом, теж ледь відсапувався.

— Про кого це ти? — повів бровами Колобор.

— Так ми його до пуття й не розгледіли… Він від нас, як вітер, понісся. Злякався!.. Може, чужий, а може, хто з наших був, — утер піт із чола Борислав.

— Та з якого дива нашим ховатися?.. Хіба що тільки якщо то був… — Зимобор не договорив.

— Думаю, то чужинець був, — крізь зуби тихо промовив зазвичай мовчазний Миролюб.

Ці слова змусили всіх подивитися спершу на Миролюба, а потім туди, де зник чужинець.

Цей день не вдався від самого ранку. Перші дві випущені стріли не влучили в ціль і полетіли туди, звідки їх неможливо було дістати, і лише після третьої спроби Чеславові пощастило підстрелити качку. Вогонь, немов ледачий ховрашок, що заснув на зиму в норі, довго не хотів виходити з каменя, коли юнак намагався висікти іскру. А сухий мох і трава, як на лихо, довго не хотіли розпалюватися. Чеслав сотні разів легко виконував ці знайомі кожному хлопчиськові дії, але сьогодні немов який лісовий дух сказився й капостив йому.

Злий на самого себе за недбальство, юнак відчув поки що незрозуміле, але вже тривожне занепокоєння, що маленькою гадючкою почало заповзати в душу. До всього цього качка, провисівши над багаттям досить довго, як на його думку, ніяк не хотіла просмажитися як слід, і парубок, не в змозі чекати, згриз її напівсирою.

Але на цьому його ранкові негаразди не скінчилися. Вирушивши на пошуки чужинця, Чеслав марно провештався півдня, не знайшовши жодних свіжих слідів. Він кілька разів спотикався й падав, здавалося, на рівному місці. А потім його зненацька вжалила бджола. Ні з сього ні з того — налетіла й вжалила. І чого б це? Неясне відчуття, що має трапитися щось недобре, дедалі більше опановувало його.

Гнаний цим відчуттям, Чеслав пробрався до городища і зрозумів, що його припущення були не безпідставні. У поселенні явно щось трапилося. Воно стихло й наїжачилося. Біля воріт було набагато більше сторожі, а жінок і дітей зовсім не було видно. Чеслав вирішив, що підходити ближче до частоколу й лізти на дерево, щоб роздивитися, що відбувається, за таких обставин нерозумно. Та йому й не треба бачити, він і так знав, яким буває їхнє городище, коли його спіткає лихо. Адже сам був частиною цього племені.

«Як же дізнатися, що саме там сталося?..»

Чеслав чомусь вирішив, що це може бути якось пов’язане з ним або з тим, розгадку чого він шукає. Аби хтось запитав у нього, звідки таке передчуття, він і сам не зміг би відповісти. Та недаремно ж від самого ранку Ліс посилав йому свої знаки, вказуючи на наближення нещастя.

Страх за близьких підсилював його занепокоєння. Подібно до жала, яким нагородила його сьогодні очманіла бджола, мучили Чеслава запитання: «Що сталося? Що?! У кого довідатися?»

Рішення прийшло зненацька й відразу ж видалося таким очевидним:

— Мара!

Стара завжди знала, що відбувається в городищі. Залишалося тільки дивом дивуватися — звідки. Але знахарка вміла зберігати свої таємниці. Тепер тільки б застати її…

Підійшовши до печери, він зупинився біля входу, помітивши саму Мару.

Господарка сиділа майже спиною до нього біля багаття, творячи, очевидно, якесь дійство, що йому, непосвяченому, було малозрозуміле. Чеслав не міг бачити її обличчя, але тіло знахарки розмірено погойдувалося вперед-назад, немов од вітру, що лише вона його відчувала. Час від часу жінка кидала у вогонь якісь сухі трави, а то й жменьку якогось пилу, від чого багаття яскравіше спалахувало й курилося сизим димом. Мара при цьому бурмотіла нерозбірливі слова, а потім, завмерши, немов заціпеніла, ненадовго замовкала.