Розділ «Частина друга Утікач»

— Ось він, ось він!

— Заганя-я-яй!!!

— Бий його!

Галас, гавкіт, тюкання, ричання, люди, собаки — усе це злилося в одну люту стихію, готову от-от наздогнати його й розірвати…

Зробивши останній ривок, Чеслав миттю пірнув у рятівний лаз у частоколі й опинився за межами городища. Погоня за ним не пішла…

Наступного дня Чеслав заздалегідь пробрався до капища й тепер, зачаївшись під стіною хатини волхва, оточеною чагарником, підслуховував співрозмовників. Раніше він бачив, як Зимобор прийшов у супроводі Борислава, як зустрів їх помічник волхва Миролюб і провів череваня до Колобора.

— Городищу ватажок потрібен, а людям — голова, — поважно промовляв Зимобор. — Після того як Велимир пішов до предків наших, неспокійно стало й боязно. Сокола підстрелили, у Леду Криву мітили. А нині вночі нова халепа: сторонній у городище пробрався, добре, що собаки почули, а то бути ще якомусь лиху… Люди нарікати почали, що боги, мовляв, гніваються на нас. Їм опора потрібна й рука тверда, а ще більше — голова розумна, що про благо всієї громади думала б.

— Мудро й гарно говориш, Зимоборе, — не відразу відгукнувся на слова гостя Колобор. — Гарний ватажок — у будь-якій череді основа її виживання, а вже для нас, людей, і поготів.

Зимобор, мабуть, від хвилювання часто засопів своїм скривленим носом. Колись у молодості в бійці дістав він це каліцтво.

— От я й прийшов до тебе, служителю Великих, поговорити та порадитися про те, кому громаду очолити.

І знову не квапився підтримати розмову волхв. І від цього сопіння гостя ще більше посилилося.

— Так то громаді й Раді вирішувати, хто гідний… Ти ж знаєш, Зимоборе, одноплемінники наші — люди волелюбні й за себе нікому вирішувати не дадуть… Хіба що Великим… — у голосі Колобора почулося глузування. — Під головою розумною себе, певно, мав на увазі?

— А чому ні? — набундючившись від власної зарозумілості, чванливо пропихтів гість. — Безголовим і нерозумним ніхто не назве Зимобора. А поваги й підтримки в громаді я більше за інших маю.

— То чого ж ти до мене прийшов?

Тепер уже не квапився з відповіддю Зимобор. Він заговорив, ретельно добираючи слова:

— Громада й Рада своє скажуть, але ж… і Великі мають свою підтримку виявити, а то й… спрямувати плем’я. І кому ж, як не тобі, волхве, про те запитати в богів наших?.. А може, і розтлумачити як слід їхню волю… — з натиском додав Зимобор.

Цього разу відповідь прозвучала негайно й прошипіла грізно, як пущена в знахабнілу ціль стріла.

— Чи не хочеш ти, Зимоборе, своє бажання жадібне видати за волю богів Великих?! — підвищив голос Колобор.

Втратив м’якість і голос Зимобора:

— А хіба то під силу мені? Та я б не зважився й подумати про таке святотатство! Але ти блискавки Перунові очима своїми в мене не кидай, я по-доброму прийшов. І тобі ж не байдуже, хто головою стане.