Розділ «Частина друга Утікач»

Вишата, почувши своє ім’я серед лісових звуків, стрепенувся, а побачивши Чеслава, радісно засміявся.

— Вишата! Вишата тут!.. Ягоди смачні! Хочеш?.. — зірвавши кілька ягід із куща, дивак простяг їх Чеславові.

— Ні, Вишато, їж сам, — Чеслав озирнувся навколо, чи немає поруч ще кого.

Але, здається, вони тут із Вишатою були самі. Чеслав не був певен, що дивакуватий зможе виконати те, про що він його хотів попросити, однак зараз вибирати йому не доводилося. Випадок послав йому Вишату.

— Як поживаєш, Вишато?

— Вишаті добре!.. Його всі люблять! — безтурботно сміявся хлопець.

— А в городищі як у нас?

— У городищі добре. Вишаті хліб, кашу дають… — повідомив дурник, відправляючи жменю ягід до рота.

— А Зоряну давно бачив?

Обличчя Вишати стало поважним.

— Зоряна гарна, — зітхнув він і відразу знову засміявся. — Вранці бачив… Лице водою вмивала. І на Вишату хлюпала… А Вишата не хотів…

Вишата від свого радісного спогаду навіть почав притупцьовувати ногами на місці та розмахувати руками, напевно, показуючи, як він захищався від бризок.

Чеслав підійшов до нього й, перервавши його веселощі, узяв за руки.

— Вишато, побачиш Зоряну, скажи їй, щоб завтра вдень на галявину до Світлої Лади прийшла… — Чеслав зосереджено дивився в очі дурника. — Скажеш?

Рот Вишати розтягся в блаженній посмішці, але не видав ні звуку. Хлопець дивився на Чеслава очима, у яких стрибали веселі зайчики, і повільно хитав головою з боку в бік, немов хотів роздивитися співрозмовника краще.

— Скажеш? — строго перепитав Чеслав.

— Скажу, — раптом спокійно й просто відповів Вишата.

— А я тобі лук потім подарую для полювання.

Лице дивака знову осяяла посмішка.

— Лу-у-ук!.. Вишата буде мисливцем… — промовив він із гордістю, але потім посмішка хлопця стала смутною. — Тільки у звіриків стріляти… шкода… Ой, як шкода!..