Розділ «Частина друга Утікач»

— Навіщо тобі знати? — суворо запитала баба.

— Того дня, коли батька мого вбили, нас обпоїли зіллям… — випалив він. — З медом воно було, у глечику.

— Звідки знаєш? — різко, немов пазурами вчепилася, запитала знахарка.

— Одур на нас напав. Спали як мертві. І нічого в пам’яті не лишилося. — Очі Чеслава блиснули холодними іскрами, а долоні стислися в кулаки. — Я думаю, що той, хто зілля в глечик підсипав, той батька і життя позбавив.

— Уже й не знаю, що й сказати тобі… — стара задумливо пройшлася печерою й, підійшовши до вогнища, втупилася у вогонь, наче там намагалася знайти відповідь, відкрити Чеславові свої таємниці чи ні.

— Маро!..

У голосі Чеслава було стільки щирого благання, що жінка здригнулася.

— Нехай простять мене Великі і духи лісові… — прошептала вона. — Є таке зілля, що волю людську переломити може… І робила я те зілля кілька разів після зими, хоч і не хотіла. Та дуже вже просили… І те зілля не мало спричинити погибелі…

— Кому дала?.. — Чеслав підвівся зі свого місця.

Важко, немов кидаючи здорові камені, розставалася Мара зі своїми секретами:

— Зоряна, дочка Зимобора, прибігала… Руда, старого Сокола дівчисько, брала… Та й Голуба зробити просила…

— І Голуба?! Але навіщо?..

— Про те в них запитай. Я тобі й так сказала більше, ніж могла, — було зрозуміло, що знахарка більше нічого не розповість.

— І за те сердечно дякую, — вклонився Марі Чеслав.

Цієї ночі йому снилася вовчиця. Вона дивилася на нього своїми холодними очима, але тепер ці очі вже зовсім і не здавалися йому такими чужими й небезпечними. Навпаки, вони притягали його, хотіли щось сказати, про щось благали… Потім він знову падав у ту яму, звідки нещодавно вибрався і в якій залишилася вовчиця. Падав довго і з криком жаху, а тієї миті, коли мав був ударитися об її дно, прокинувся.

«Там же, у лігвищі, залишилися вовченята. Поздихають без матки, малі», — чомусь подумалося Чеславові.

Але він одразу відігнав від себе цю думку, згадавши, як зло скалилася на нього сіра тварюка. Звір є звір.

Та й чи про неї йому зараз думати? На нього влаштовують облави його родичі, самого женуть, немов звіра. Зимобор із дядьком Сбиславом задумали щось недобре, і, може, саме вони вкоротили віку його батькові. На нього полює чужинець, а може, і не тільки на нього. Адже він стріляв у Сокола. Та й Крива Леда, найімовірніше, — його рук справа. А хто ще? А чи не він і батька?.. І ось тепер Зоряна, Руда й Голуба… Вони брали зілля в Мари. Та й камінчики на галявині він знайшов від жіночого намиста… Від усього цього голова пішла обертом… Йому треба йти слідом!

Недалеко від селища Чеслав помітив дурника Вишату. Хлопець вештався серед кущів лісових ягід, зосереджено виглядаючи такі, що були близькі до спілості, і, зриваючи їх, відправляв до рота.

— Вишато! — тихо покликав Чеслав, вийшовши з-за куща.