Розділ «Частина друга Утікач»

Чеслав прокинувся й не одразу зрозумів, де він і що зараз — ніч чи день. У дуплі дуба, куди він забрався напередодні ввечері, було темно. І тільки біля виходу, закритого кущем, пробивалося світло. Відкинувши шкіру, у яку закутався на ніч, Чеслав вибрався на білий світ.

Він зробив кілька кроків і зупинився, зачарований побаченим. Перед ним лежало невелике озерце в очеретах, оточене стрункими соснами. Крізь їхні пухнаті гілки пробивалися промені ранкового сонця, занурюючись у тиху воду. Здавалося, що небесне світило — сам усесильний Великий Даждьбог — так і хоче пірнути до дна, щоб розвідати, що ж ховає від нього під собою озерна гладь.

Велична тиша й спокій раннього ранку змусили юнака завмерти на якусь мить від побоювання порушити цю красу. Після вчорашнього стрімкого, метушливого дня, де, як у бурхливій річці, змішалися похорон батька, його втеча й страх бути спійманим, Чеславові здалося, що він заблукав і прокинувся зовсім не там, де вчора осліпив очі мертвим сном.

Колись, ще в дитинстві, Болеслава, щоб утішити маленького Чеслава, розповідала йому про далекий край, що простягся далеко за їхнім лісом і навіть за високими, незрозумілими для нього горами. І в якому так спокійно й красиво, так солодко співають птахи, що людина, потрапляючи туди, забуває всі свої болі, журбу й відчуває такі радість і захват, що перехоплює подих від щастя. «Може, це і є та сторона, а Болеслава просто не знала, що вона зовсім не так далеко, а тут, поруч?» — подумалося Чеславові.

«Шукай того, кому смерть батька твого на руку!» — знову пронизала його свідомість неждана пекуча думка, змушуючи оговтатися. «От дурість!» — поремствував він на свої приховані думки про край щастя й попрямував до озера. Роздягнувшись, Чеслав кинувся у воду, безжально розбивши її спокійну гладь.

Вийшовши на берег, він уже вирішив, що йому потрібно зробити насамперед. Прохолодна вода й ритмічні рухи рук під час плавання допомогли впорядкувати думки. Чеслав знав, що в лісі йому не вижити без зброї, тому слід якнайшвидше роздобути її. І, здається, він уже зміркував, як це зробити. Одягнувшись, юнак вирушив у бік городища.

Попетлявши лісом і переконавшись, що за ним ніхто не стежить, Чеслав дістався до місця, священного для їхнього Роду. Тут спочивав прах їхніх предків. Оглянувшись і не помітивши нікого з живих, юнак обережно вийшов на галявину, де спочивали мертві.

Чужинцеві, що заблукав у їхні краї, на перший погляд могло здатися, що на галявині розташувалося людське городище, тільки якесь дивне, бо хатки в ньому були дуже вже малі для житла. Звідки ж сторонньому було знати, що, за звичаями племені Чеслава, після спалювання на священному багатті прах померлого родича збирали в горщик і, побудувавши для нього хатку на галявині предків, залишали там.

Чеслав здалека помітив свіжу хатку, бо дерево, з якого вона була зроблена, ще не встигло почорніти від дощів, снігу та часу, як на інших похованнях. Сюди вчора поклали спочивати прах його батька, славного Велимира.

Зовні хатка була схожа на їхній дім у селищі. «Напевно, Болеслава попросила зробити так, щоб батькові звично було та щоб не забув наше житло. І нас пам’ятав та охороняв». Чеслав, шанобливо поклонившись похованням предків, наблизився до нової хатки й подивився крізь щілини всередину. Їхній горщик, з якого вони не раз усією родиною їли кашу й вариво, був там. І там був прах його батька…

Купка попелу в горщику — усе, що залишилося на цій землі від рідної йому людини. Батька, що дав йому життя… І пам’ять про нього, поки живі ті, хто знав його. А потім і того не залишиться. Але поки живий їхній рід…

Юнак просунув до отвору хатинки руку й поклав жменю лісових ягід, які встиг зібрати дорогою. Ягоди були ще не достиглі, але краще було принести хоча б їх, ніж прийти до батька голіруч. Він опустився біля поховання й подумки звернувся до батька…

Висловивши йому свій сум, він згадав, як колись, ще зовсім малим, — коли сили вистачало хіба що натягнути лук для підпарубків, — бажаючи вирізнитися, хвалькувато заявив своїм одноліткам із ватаги, що готовий уже сам піти на полювання й добути… та хоча б лиса. Ніхто з його погодків, навіть найвідчайдушніших шибеників, не наважувався ще на таке. Коли він увечері сказав про це батькові, той, уважно глянувши на сина, тільки й промовив: «Зголосився, сину, — йди». І зранку маленький Чеслав рушив до лісу.

Поблукавши лісом, він таки знайшов лисячу нору, яку показав йому батько, коли брав із собою на лови. А незабаром біля нори з’явився й лис. Прицілившись, малий мисливець випустив стрілу і — треба ж! — на свою радість поранив рудого пронозу в задню лапу. Лис кинувся геть, а Чеслав — за ним. Поранений звір спробував сховатися в яру, але хлопчикові пощастило наздогнати його й там. І тоді загнаний звір, розуміючи, що загибель його близька, вищирився й почав запекло кидатися на свого кривдника, не даючи підступитися. Як не храбрився Чеслав, але, побачивши тоді розлюченого звіра, він по-справжньому злякався. Вискалена паща й зуби, що клацають, здалися йому тоді величезними й дуже небезпечними… І лише за якийсь час, таки набравшись духу й сил, сильно прикусивши губу, він добув рудого…

Тільки тоді він помітив батька, що вийшов з-за найближчого дерева. Тремтячи всім тілом від пережитого напруження, Чеслав підійшов до нього й пригорнувся, знайшовши в батькові надійну опору. Велимир гладив сина по голові й говорив якісь підбадьорливі слова, хвалив, але для Чеслава, хоч і приємна була та мова, найважливішим було те, що батько, як виявилося, перебував поруч і будь-якої миті міг допомогти, запобігти лихові! І потім уже, ставши підпарубком, щораз у важкі моменти, коли серце стискувалося від страху, а по спині біг холодний піт, відчуття, що батько невидимо, непомітно може бути поруч, надавало хлопцеві сил і впевненості.

А тепер батька не стало…

Із роздумів його вивели стривожені голоси птахів і шурхіт лісової підстилки під чиїмись ногами. До галявини хтось наближався. Чеслав швидко підхопився й сховався за найближчими деревами.

Крізь листя він бачив, як на галявину, важко ступаючи, немов несучи непосильну ношу, вийшла Болеслава з вузликом у руках. Зупинившись на краю галявини, вона вклонилася, приклавши руку до серця, вимовила якісь теплі слова, віддаючи данину пам’яті померлим, і пішла до хатки з прахом Велимира. Біля поховання жінка опустилася, немов обм’якла, навколішки й притулилася головою до хатки. Посидівши так якийсь час, вона простягнула руку в отвір, бажаючи доторкнутися до горщика з порохом. Але, щойно просунувши туди руку, одразу ж відсмикнула її й почала озиратися навколо.

Чеслав уже зрозумів, що Болеслава прийшла на галявину сама, і кинувся до неї. Як тільки жінка побачила його, її німі, змертвілі очі наповнилися теплом і любов’ю. Вона спробувала підвестися, простягаючи до нього руки, але не змогла. Чеслав обійняв її й допоміг піднятися.

— Я тільки-но ягоди помітила — й одразу зрозуміла, що ти тут був, дитино. Та й не могло бути по-іншому. Батька провідати ж треба! Ось тільки злякалася, що пішов уже, — гладила вона Чеслава по голові.