Розділ «Частина друга Утікач»

— Бо нікуди я тікати від городища не збираюся. Мені вбивцю батька знайти треба й за кров помститися. І сумніви розвіяти в нашій із братом невинності. Щоб жодна собака в окрузі не змогла брехати в наш бік, — Чеслав говорив це жорстко, уривчасто й навіть зі злістю. Його очі звузилися, і в них з’явився недобрий блиск.

— А-а-а! — з розумінням відгукнувся Кудряш.

— А для тебе в мене справа важлива буде.

— Яка така справа? — стрепенувся товариш.

— Мені б із Соколом побачитися.

На обличчі Кудряша проступило здивування. Він швидко заморгав і невпевнено проказав:

— Та він же в городищі… І ослаб зовсім, не ходить…

— Ось мені з ним у городищі побачитися й доведеться. А ти мені допоможеш у цьому.

Кудряш від такого зухвальства товариша навіть підстрибнув на місці.

— Ну ти й навіжений, Чеславе! — з неприхованим замилуванням дивився юнак на друга. — Сам у пастку лізеш, так ще й мене допомогти просиш! — Кудряшеві, як це часто бувало в їхніх спільних витівках, передався запал Чеслава. — Ну, то й що я маю робити?

Чеслав ближче присунувся до товариша й почав пояснювати:

— Як посутеніє, ти візьми мого Вітра і вийди за ворота. А сторожеві скажеш, що коня напоїти забули, от ти його й ведеш на річку. А коли стемніє, то я замість тебе зайду. Вони вже не роздивлятимуться, хто повернувся — ти чи я. Обов’язково шкуру примітну на себе накинь, я потім нею прикриюся, та відповідай їм так, наче горло хрипить. А я, як із Соколом побачуся, то знову до воріт подамся та й прохриплю, що оберіг свій на березі загубив і шукати біжу. Оберіг втратити — погана прикмета, усі це знають, то й випустять.

Кудряш схопився рукою за свій оберіг, що висів у нього на шиї. Він був такий самий, як і в Чеслава, — на шкіряному ремінці висіло маленьке сонце. Кудряш забобонно поцілував свій оберіг, що береже його від пристріту, різних негараздів і напастей. Він і в думках припустити не міг, щоб втратити його, але суперечити не став. Тільки запитав:

— А як упізнає хто тебе? Що тоді?

— А там нехай Великі допоможуть. Бачать же: за праве діло стою.

Чеслав не міг дочекатися вечора. Йому все здавалося, що Даждьбог сьогодні не дуже поспішає на спочинок. Але сонце, як і належить, усе-таки почало хилитися до заходу.

Утікач пробрався ближче до городища і сховався в прибережних заростях. Звідси він бачив, як на річку приходили баби прати сорочки та рушники. Пастушки-хлопчиська пригнали на водопій із лісового пасовиська корів, кіз та овець, перш ніж загнати їх на ніч у городище. Потім берег заповнила весела юрба хлопців та дівчат. Серед них Чеслав помітив Зоряну. Чомусь невесела й замислена була тепер красуня, і всі спроби місцевих баляндрасників розвеселити її не увінчалися успіхом. Навіть коли Вишата, який теж ув’язався за однолітками, ставши рачки, почав гавкати по-собачому й хапати дівок за подоли, що викликало ще бурхливіший вибух веселощів, а потім кинувся до неї, Зоряна лише відмахнулася.

— Досить, Вишато, не балуй! — сказала вона й пішла до городища.

За нею потягнулися й інші.

Лише коли промені західного сонця почали ковзати по листю й траві, марно намагаючись затриматися й продовжити цей день, Чеслав був нагороджений за своє очікування. Він нарешті побачив, як до берега летить його жвавий Вітер, на ходу ржучи від відчуття волі. Десь далеко за конем плівся Кудряш.